«КГБ СРСР. Спогади опера»

Harry Games

КГБ СРСР. Спогади опера

ГЕРОЙ НЕДОПИСАНОГО РОМАНУ

«Мене часто запитують: чи ви не той Висоцький,

з яким ми виходили з оточення?.., чи, може,

ви той, що служив у сусідньому полку?..

Відповідаю: ні, не виходив, не служив, не воював.

Я з іншого покоління, з того, що довойовує…»

З інтерв’ю Володимира Висоцького

«Війна не закінчилась, поки не поховано

останнього загиблого солдата»

Наполеон Бонапарт

В Яготині проти залізничного вокзалу стоїть школа. Стара, двоповерхова. Зараз там знаходиться медичне училище, яке було переведене сюди з Чорнобиля після аварії на ЧАЕС, тому будівля добудована, перебудована і, на жаль, втратила свій неповторний первісний вигляд.

Побудована вона була в перших роках буремного ХХ століття разом з залізничним вокзалом і місцевим цукровим заводом як школа, якою в була протягом 80 років. В цій будівлі школа була завжди, і в лихі роки, і в не дуже. Навіть під час окупації, коли на другому поверсі тут була німецька залізнична жандармерія, на першому поверсі в п’ятому класі училась моя мама.

На початку 60–тих і мене привели туди в перший клас. Я пам’ятаю свою школу красивою, затишною і просторою.

Ліворуч школи притулився Поштовий перевулок, маленька вуличка, якою ніколи не їздили ні машини, ні підводи. Це був такий собі пішохідний прохід, посеред якого колись росли розкішні дерева рідкісного на наш час гльоду.

Зазирнув у словник і виявив, що правильна відміна цього слова «глоду» і це не дерево, а кущ, проте ні язик не повертається, ні на папір чомусь у мене воно не лягає. В моїй дитячій пам’яті так і залишилось «глід – гльоду» – великі, чудернацько покручені дерева, на які ми, першачки, на перервах між уроками лазили поласувати солодкими і терпкими плодами.

Хто саджав і вирощував цей глід – для мене велика таїна. Можливо б і достояли ці дерева до нашого часу, якби не танки.

Десь в середині чи в кінці шестидесятих посеред спекотного літа на місцеву залізничну станцію прибули чисельні ешелони зі справжнісінькою військовою технікою. Одних танків Т–34 було більше півсотні. А ще були КВ і ІСи, радянські самохідні артилерійські установки часів війни, «Тигри», «Пантери», «Фердинанди», розмальовані німецькими хрестами, установки гвардійських мінометів «Катюша» на справжніх «Студебекерах», різноманітні артилерійські системи, наші полуторки і багато солдат.

Вся пристанційна територія перетворилася на великий військовий табір: солдати з автоматами – охорона, кухні, ремонтні майстерні і навіть будка на модерновому тоді всюдиході ЗіЛ–157 з крейдяним написом «ШТАБ».

Все це прибувало, розвантажувалось і накопичувалось протягом трьох–чотирьох днів і для нас, дітей і підлітків, які жили в містечку, і де військову людину можна було побачити дуже рідко — це було справжнє свято. Нас від техніки вартові солдати відганяли для годиться, а тому можна було залізти на танк, повисіти на його гарматі, а декого (і в мене в тім числі) навіть допускали і всередину подивитись в приціл і покрутити танкову башту.

Яке ж було моє розчарування, коли залізши в німецьку «Пантеру» і поглянувши в перископ, я побачив листовий стальний каркас, яким був обшитий серійний сучасний танк Т–55. Справжніх німецьких танків тут не було – самохідний муляж.

Відповідь була проста, проте загадково–романтична: це все було призначено для зйомок справжнього кіно.

Саме кіно повинно було зніматись десь на переяславщині, куди вся ця армада повинна була добиратись своїм ходом. Батальні сцени танкового прохорівського бойовища Курської битви та переправа через Дніпро за участю десятків артистів, сотень статистів і тисяч справжніх солдат були відзняті саме там.

В той час автомобільного мосту через залізницю ще не було, а через переїзд важку військову техніку не пускали залізничники, тому й вирішили перетнути залізницю під нею, через старий міст–тунель, до якого можна було добратись тільки через Поштовий перевулок.

Казали, що плодами цих дерев гльоду яготинці рятувались ще в 1933–му. Вистояли вони і під час німецької окупації, коли в місті вже почали рубати знаменитий яготинський рєпнінський парк, що тоді ще суперничав з білоцерківською «Олександрією» і уманською «Софією».

Дерева гльоду навіть не рубали. Їх зніс перший танк. Наступні просто розтовкли їх на порох. Дерева помирали мовчки на очах цікавеньких городян, дітей та підлітків і тільки за парканом якась старенька бабця плакала. Вона з жахом дивилась на зіркасті і хрестаті танки, що мирно рухались однією колоною і оплакувала дерева та своє життя, тримаючи в жмені пригорщу яскраво–червоних плодів гльоду.

Років через три–чотири, коли всі вже й думати забули про цю історію, на екрани кінотеатрів країни вийшла кіноепопея «Визволення». Пригадуючи розвантаження танків у нашому містечку, ми пильно вдивлялись в кадри кінострічки, де і у німецьких панцерників, і у радянських танків були чомусь однакові шасі харківського зразку.

Пізніше мені стало відомо, що одним з авторів сценарію цієї кіноепопеї був відомий російський письменник Юрій Бондарєв. В фільмі було художньо екранізовано епізод одного з його воєнних романів. Пізніше, в 1985–му, ця повість була екранізована окремо зі своєю авторською назвою «Батальйони просять вогню».

Мова йде про запеклі та драматичні бої на Букринському плацдармі, які відіграли вирішальну роль у визволенні Києва.

Головну роль капітана Цвєтаєва у «Визволенні» зіграв Микола Олялін, а у «Батальйонах…» роль капітана Єрмакова – Олександр Збруєв. Відомі і популярні артисти, всесоюзна слава…

Коли ж мені, свого часу, прийшлось служити опером районного масштабу, то мав честь знатися з прототипом цього кіноперсонажу. Саме з нього письменник Бондарєв списав свого героя. Саме його ратний подвиг увіковічений в романах і кінострічках, але якби була екранізована його подальша післявоєнна доля, то вважаю «Оскар» за сценарне рішення вже давно був би в Києві, а різні там Спілберги і Камерони повісились би від заздрощів. Такого матеріалу не мав навіть і сам Голлівуд.

Коли я приймав справи у свого попередника, то мені було передано новеньку тоненьку теку, що носила скромну назву «Дело оперативного наблюдения с окраской антисоветская агитация и пропаганда в форме клеветы на советский государственный и общественный строй». З документів, що знаходились в цій теці, було ясно, що ми маємо справу з запеклим і майже професійним наклепником, який колись тягнув лямку в гулазі, потім неодноразово піддавався так званій «профілактиці», проти нього ще двічі порушувались кримінальні справи, але чомусь на стадії слідства гальмувались і знову об’єкт попадав під нагляд КГБ.

З одного боку – «вражина», а з другого – його милували в останню хвилину. І так з … 1956–го року (!). Тобто під наглядом КГБ майже ТРИДЦЯТЬ років. Він був уже «под наблюдением» коли я ще тілько–но народився. Єдине, що мені було передано до цієї справи усно:

— Не вступай з ним в контакт, Через нього погорів не один опер. І навіть не два. Справа гнила. Окрім агентурних довідок, підшивай також до справи чергові «пасквілі», які об’єкт надсилає в Київ і Москву і які обов’язково повертаються до нас. На все інше – не звертай увагу.

І я не звертав. Приблизно за рік мені «для концентрації в справі» були передані два таких листи об’ємом у два звичайні шкільні зошити в клітинку, кожна з яких слугувала за рядок рукописного письма. Ясно, читати цю «муру» ніхто не мав ні часу, ні бажання. В тому числі і я.

Та якось, заступивши на добове чергування, від нічого робити (бо ще забув вдома і книжку) почав гортати сторінки старих літерних справ і таки добрався до «крамольної писанини» цього набридливого дідугана.

По–перше, мене вразив стиль і літературна якість листів, а по–друге… Та невже нікого це не зацікавило? Ніхто за всі ці 30 років так і не дочитав до кінця?

Отже, розповідь капітана Цвєтаєва–Єрмакова після описаних Юрієм Бондарєвим подій штурму Букринського плацдарму:

Насправді прототип кіношного капітана Цвєтаєва–Єрмакова носив старовинне українське козацько–шляхетне прізвище Каніболоцький Аркадій.

Після розгрому сміливців на Букринському плацдармі на той, на «наш» безпечний берег добралось всього менше десяти бійців з більш як півторатисячного штурмового–ударного зведеного полку посиленого невідомо скількома тисячами «чорної піхоти».

Чорна піхота – це не те, що ви думаєте. Це не штрафники і не зеки. Це сільські мужики з українських сіл Полтавщини, Чернігівщини і Київщини, не перевдягнені, майже неозброєні, яких гнали «НКВДешні заградотряди» попереду штурмових колон на мінні поля, на замасковані ДОТи і ДЗОТи, з них створювали «лжештурмові» наступаючі колони для відволікання вогню від основних груп прориву. Це про них говорив маршал побєди Жуков на нараді командувачів армій, корпусів і дивізій 1–го Українського фронту: «Чем больше мы их утопим в Днепре, тем менше нам придется их ссылать в Сибирь».

Саме таким військом, після загибелі командування полку, довелось командувати Аркадію Каніболоцькому цілий місяць оборони плацдарму. В складі залишків полку були не тільки штурмовики і чорні піхотинці. До них також пристали десантники, що були закинуті совєтським командуванням в особі Жукова і Ватутіна для організації диверсій в тилу оборони німців. З декількох тисяч десантників, закинутих місяць тому до них, як до основних сил, добралась ледве кілька десятків. Всіх інших були або ж розстріляні в повітрі, або ж полонені, бо втрапили в розташування німецького війська, або ж були винищені в нерівних боях німецькою польовою жандармерією, що зачищала свої тили.

На плацдарм, як до «своїх» пробирались і партизани, і місцеві патріоти, і сердобольні жіночки з глеками молока – і все це під ураганним кулеметно–артилерійським вогнем, під час безперервних, в тому числі і нічних запеклих і психічних атак всієї сили вермахту.

Саме там, на плацдармі, обійнявши керівництво обороною плацдарму, командир роти, що став вимушено командиром полку, капітан Каніболоцький осягнув глибину ідіотизму, цинізму і нелюдського садизму радянського командування, що свідомо створило людську м’ясорубку, кинувши в бій десятки тисяч людських життів.

Десятки тисяч він нарахував тоді, під час боїв на плацдармі, а потім, ставши аматором–дослідником цих боїв він жахнувся читаючи документи. Рахунок йшов на сотні і сотні тисяч людських життів.

Його звіт про бої на плацдармі читав сам Сталін, який потім передав його до ознайомлення всім командирам дивізій Красної армії і до вивчення в Академії Генерального штабу.

Після боїв на плацдармі його щедро нагородили орденом «Отечественная война» І ступіня, званням майора і переводом на посаду інструктора Генерального штабу з планування підготовки штурмових та десантних операцій. Через півроку він вже був підполковником, а перемогу зустрів у полковницьких погонах з запрошенням на викладацьку роботу в одну з військових академій. Проте, вже полковник Каніболоцький попросився у мобілізаційний відділ, де добився спрямування служити на місця букринських боїв – військовим комісаром Миронівського району.

З літа 1945–го по майже 1950 рік саме він очолював роботи по розмінуванню майже 1 500 гектарів берегової смуги і прилеглих полів, густо нашпигованих смертельним боєзапасом. Саме він організував жіночу роту мінерів, і до яких, після спеціальної підготовки, залучали кмітливих і здібних місцевих підлітків. Саме він був на кожному похороні своїх підлеглих, що майже п’ять років після капітуляції агресора гинули на рідній землі від вибухів «эха войны».

Саме тут, розміновуючи мінні поля через два роки після закінчення війни загинула його кохана, лейтенант саперних військ синьоока білявка Галина. Їх палке кохання міліони глядачів побачать на екранах всього світу, та ніхто не знатиме, що воно так трагічно обірвалось, тому що автор сценарію, російський письменник Юрій Бондарєв, буде писати книги про війну, а не про життя після неї.

Ще літа 1945–го він назбирає сотні солдатських медальйонів, які ні обласний воєнком, ні мобілізаційні генерали з Москви не хотіли приймати. Не раз і не два він відверто говорив з ними, а вони розводили руками, мовляв, розумієш, така установка ЦК партії – не можна всі ці полеглі міліони визнавати загиблими «при защите СССР», адже тоді прийдеться платити страшні суми пенсій сім’ям загиблих.

Тоді його ще розуміли і умовляли, та й він сам все розумів. Для виправдання дій післявоєнного кремлівського керівництва він сам знаходив десятки доводів і аргументів. Якось він привіз в київський облвійськкомат три мішки солдатських медальйонів віднайдених місцевими жителями і саперами на Букринському плацдармі.

Його ще терпіли і розуміли, але він вже знав, що не витримає.

Та ось йому до рук попав якийсь ще довоєнний чи може навіть дореволюційний журнал, де була така собі статейка про захисників Порт–Артуру. Врешті, не ця статейка його вразила, його вразила фотографія під статейкою, що зафіксувала одну з численних могил на кладовищі в тому далекому китайському місті. Могила була доглянута і облаштована видно самими китайцями, надгробна плита виготовлена з якогось дорогого каменю, скромний білий обеліск, на якому під написом російською мовою офіцерського звання, прізвища та імені полеглого, був розмашистий каліграфічний напис чорною фарбою виконаний люблячою і вірною жіночою рукою: «Я нашла тебя. Мария».

Під написом була ще й дата «12.IV.1912».

Тобто сім років вірна дружина шукала свого чоловіка. Їй довелось подолати тисячі сибірських кілометрів, кордони, чужі мови і звичаї, інші, абсолютно відмінні від нашої релігії і культури, проте скрізь вона знаходила розуміння і поміч в пошуку свого єдиного кохання і єдиної на все життя долі.

То що ж це за режим такий імперсько–совєтський нелюдський цинічний і підлий, який кидає не просто на забуття, а на історичний брехливий глум сотні тисяч чи може навіть міліони не просто людських життів, а життів відданих за саме цей режим, саме цю ідею?

З цього моменту він втратив спокій, перестав спати. Він не знав що саме має робити, проте знав, що робити щось не просто мусить, а зобов’язаний. Це вже було його обов’язком.

І ось тридцятип’ятилітній полковник сідає за стіл і пише. Він пише про все, що знає. Про бої на плацдармі, про ганебну підготовку командування до них, про нехтування людських життів радянською системою як на фронтах, так і після боїв.

Ці листи він шле в Москву, в Кремль, самому…

Але полковник на цьому не зупиняється. Він дістає солдатські медальйони, які в нього стоять у мішках (і це при тому, що носити фамільний медальйон солдати–фронтовики вважали дурною прикметою, що притягувала смерть) і пише сотні листів на адреси зазначені в них. Листи він підписує: «Миронівський військовий комісар Київської області полковник Каніболоцький», ставить свій розмашистий підпис і печатку військкомату, цим самим даючи підстави родичам полеглих солдат вимагати законну пенсію від держави за втрату годувальника, що загинув «при защите СССР».

Ось цього йому вже не простили.

У вересні 1950 року полковника Каніболоцького було заарештовано, він був позбавлений військового звання, всіх ним заслужених орденів і медалей, проти нього була порушена кримінальна справа що завершилась судом і вироком 10 років сибірських таборів.

В 1957–му письменник Бондарєв почав писати свій роман «Батальйоны просят огня», але матеріал до нього став збирати раніше, одразу після знаменитого ХХ сьезда КПСС, на якому Хрущов назвав Сталіна злочинцем.

В тому ж з’їздівському 1956–му Бондарєву до рук потрапляє звіт тимчасово виконуючого обов’язки командира зведеного ударно–штурмового полку капітіна Каніболоцького, а також (о, диво) листи вже розжалуваного, але того самого капітана, чи бак, полковника до «великого вождя і учителя». Те ще він прочитав – вразило навіть його, солдата–фронтовика.

Саме за клопотанням письменника, що був тоді у фаворі і виконував важливе партійне завдання, нашого героя було достроково звільнено з місць позбавлення волі, правда, без погашення судимості.

Тоді ж вони зустрічалися, тоді ж, за словами колишнього полковника, Бондарєв дав слово описати його життя в романі.

Письменник виконав свою обіцянку і роман написав. Роман було екранізовано навіть двічі, проте не будемо дорікати літератору, що не описав другу частину життя свого героя, бо якби він це зробив, то разом із Олександром Солженіцином совістю руської нації був би і Юрій Бондарєв.

А колишній полковник повернувся жити на місця своєї воєнної молодості, втраченого кохання, і служби, що не склалася.

Мабуть він і зараз живе в селі з промовистою назвою Букрин.

Він так і не одружився, бо не зміг забути свою єдину і вірну.

Він вже не пише нікому не потрібні листи в політбюро, бо немає самого політбюро.

Проте він і досі пише листи за адресами, знайденими в солдатських медальйонах і підписується «Миронівський військовий комісар полковник Каніболоцький».

Правда печатку під своїм підписом вже не ставить. Її в нього забрали ще тоді, в 1950–му.

Над його письмовим столом висять три фотографії: його незабутньої Галини та письменника Юрія Бондарєва. А на третій фотографії зображений один з тих десяти, що він вивів на свій берег тоді в 1943–му. То був рядовий–десантник Григорій Чухрай. Це потім він став знаменитим кінорежисером, а його «Баллада о солдате» отримала американський «Оскар» 1961–го року і премію Канського кінофестивалю.

Григорій обіцяв зняти фільм–продовження про післявоєнні поневіряння Аркадія Каніболоцького, але коли його сміливе і відверте «Чистое небо» в семидесятих заборонили до показу, він більше не зміг дивитися в очі своєму командиру.

От таке кіно.

__________________________

ГЛИВКИЙ МЛИНЕЦЬ

З Середньої Азії в рідний Київ я летів на крилах гордості «Аерофлоту», лайнері Іл–62. Позаду були враження від Ташкенту, його людей, звичаїв і обрядів, клімату і колоритних базарів, від навчання у Вищій школі КГБ, викладачів, засвоєного матеріалу, від однокурсників, нових друзів і нових товаришів.

Київ зустрів привітним літнім теплом, буйною зеленню і відвертою байдужістю підполковника–кадровика управління КДБ УРСР по місту Києву і Київській області.

— Які квартири в Києві? Ти що, друже. Та й вакансій тут катма. А ти, я бачу, з Яготина, ось і дуй на свою батьківщину в Переяслав–Хмельницьке відділення. Будеш жити дома і працювати на славу…

А вже в Переяслав–Хмельницькому, на вулиці Одинця, мені були раді:

— Приймай ділянку роботи – ціла Згурівка з околицями, є де розгулятися.

Почав з літерних справ: на цілу Згурівку сторінок з двадцять. Все інше в київських архівах.

З цих двадцяти сторінок дізнався, що Згурівка колись була районом, потім її приєднували і до Чернігівської, і до Полтавської, а зараз до Київської області.

В сумнозвісні сорокові тут навіть було своє незалежне відділення НКГБ–МГБ, де було цілих п’ятнадцять оперативних офіцерів–агентуристів. Цікаво, що вони тут робили, адже один офіцер – це 30–40 агентів і до ста довірених осіб… Як потім виявилось– таке було скрізь. Гебешників, що тоді маскувались під міліціянтів з угро, було втроє, а то і вп’ятеро більше за самих міліціянтів з угро і роботи було вдосталь.

Вражали також прізвища оперів: Меклер, Вайнштейн, Атлас, Файнберг, Рабинович, Халфін… Був також і Мойша Іванов. А начальником у них був капітан Коровін. На хазяйстві була особиста зброя, кулемет «Максим», бричка, підвода і четверо коней.

Коли читав ті сторінки, якось підсміювався і не усвідомлював, що «если партия скажет», то наступним «Мойшею Івановим» прийдеться стати мені. Навіть будучи всередині системи, не усвідомлюєш про своє покликання – для чого ж ти там. Це видно тільки збоку, а всередині – азарт, спорт, кураж і… безвідповідальність.

Але то було колись.

Ділянка роботи була досить проста: цукрозавод, сільгосптехніка, сільгоспхімія, один радгосп, чотирнадцять колгоспів, три православних приходи, секта баптистів, селище, двадцять одне село і п’ятнадцять хуторів, дванадцять тисяч населення і аж один агент. Справ оперативного обліку не було вже років з десять, кримінальних справ по гебешному профілю – років з двадцять. Ще правда рахувалась оперативна підбірка на якогось Олега Жупанського, але самої підбірки в сейфі не було. Виявилось, що підбірка була передана в київське управління і долучена до справи на «махрового вражину–націоналіста», а запис про передачу зробити забули.

До речі, підбірка – це та сама справа оперативного обліку яка, правда, велась без санкції обласного начальства. Всі такі справи починались з підбірок, а вже потім, на підставі отриманих матеріалів, писався рапорт на генеральське ім’я, а після його погоджувальної санкції отримувались палітурки і заводилася сама справа, куди першими вшивались матеріали цієї самої підбірки.

Попередили, що Олег Жупанський, один з випускових редакторів київського журналу «Всесвіт», інколи приїжджає додому в Згурівку, де чи вдома, чи у друзів за чаркою може вести «антисоветскую буржуазно–националистическую агитацию».

Забігаючи наперед, мушу визнати, що мені так і не видалось познайомитись з цим знаменитим Олегом, проте паперів «про його душу» прийшлось списати мабуть з цілий том. Це все були відповіді на запити «…а не был ли он такого–то числа в…», «…а не было ли в его окружении известного N…», «…а как он отзывался о выступлении Генерального секретаря на съезде…», «…а не хранит ли он дома литературу буржуазно–националистического толка…»

Почухавши потилицю і протянувши щось на кшталт «Так, один агент – не густо…», я подався до начальника.

Керував нами тоді такий собі Дмитро Григорович Неділя. Це потім я дізнався, що в це тихе болото Діма–фармацевт потрапив завдяки своєму своякові, в той час генералу, заступнику самого голови республіканського комітету Степана Несторовича Мухи.

Сам Діма був колись парашутистом–десантником, розказував, що під час карибської кризи четверо діб підряд ночував у жерлі літака, не знімаючи парашута. Потім вчився на фармацевта, а коли свояк дослужився до генерала, Діму призвали в органи, присвоїли офіцерське звання і вже через рік він об’явився в Переяславі–Хмельницькому старшим лейтенантом на посаді підполковника, начальника відділення КГБ.

Діма, без сумнівів, був людиною колоритною. Перед начальством, партсекретарями, їх водіями, секретарками і телефоністками він відверто плазував і навіть цим пишався. Проте перед підлеглими і підозрюваними (а підозрюваними було все населення ввіреної йому ділянки), він був відвертим cамовдоволеним самодуром. Чим також пишався.

Якось до нас на службу прийшов молодий лейтенант Толя. Він їхав з іншого кінця Київської області через Київ і, ясно, що до Переяслава втрапив десь під обід. Коли він представився начальнику Дімі, той побілів, потім почервонів, потім надувся мов міхур, а вже потім розродився лайкою впереміж з матюками про те, як смів молодий офіцер такого престижного і відданого партії і народові комітету, запізнитися на службу.

Хвилин двадцять він принижував, ображав і знищував прибульця, тримаючи того по стійці «струнко», а потім брязнув дверима і подався додому на обід.

Вже потім Толя розказував, що цю годину він провів утяжких роздумах: що ж робити? Чи змовчати і служити, чи вліпити кулаком межи очі в цю нахабну пику і висказати все, що він думає про Радянську владу… Стримався і покорився.

Це потім ми всі звикнемо до Діминого самодурства і навіть будемо до цього відноситися філософськи. А на той момент Дмитро Григорович був для мене «цар, Бог і воїнський начальник».

Коли я подався до Діми з питанням про Згурівку, той ліниво наказав мені надати йому пропозиції з організації агентурного апарату згурівського куща, де передбачити кількість, розстановку і можливості агентурних сил і засобів: агенти повинні були бути в великих трудових колективах, вузлі зв’язку, школах, а також треба було мати декількох агентів–рейдерів, які за своїми посадовими обов’язками безперешкодно могли потрапити в будь–яке село, домівку чи квартиру…

Таким чином я сам собі визначив необхідність придбання агента у згурівській середній школі.

Слухаючи,часом, просторікування «потерпілих» від влади і тих, що ледь вислизнули з рук кровожерливого КДБ «заслужених рухівців», дивуюсь, скільки вони сил і старань вкладали в пошук «агента КГБ» в своєму оточенні. Навіть тоді, коли ці рухівці вже потім прийшли до влади і отримали можливість познайомитися з методами «оперативного сыска», вони не переставали обрушуватись на якихось там «агентов».

А мабуть в тому і є досягнення того страшного оперативного мистецтва, що шукають винного серед своїх, а не у системі. Винний – він ось, поруч, живе через хату, на роботі тобі підтакує, п’є з тобою пиво чи й горілочку, ділиться плітками й анекдотами, а потім біжить до опера, щоб настукати і виказати щось твоє потаємне…

Насправді все простіше і жахливіше.

Серед гебешних оперів був такий анекдот: вийшов вранці гебешний начальник на ганок, потягнувся і мовив: «Кого сьогодні будемо вербувати?» Потягуючись, розводить руками з–за голови, а потім раптом тикає пальцем у випадкового перехожого. «Ось його».

В житті ж гебешна служба шукає об’єкта, тобто підозрюваного, на якого відкривається полювання. Це вже чим це полювання закінчиться – справа друга, може це буде кримінальна справа, може профілактика, може вербовка. Це по науці. Може бути і по «оперативной необходимости».

Тобто об’єкта інколи треба зламати, змусити каятись, зраджувати. Можна перетворити його на інструмент підлості і навіть вбивства, можна навіть його вбити – як партія скаже. І начальство.

Опер може ВСЕ, проте не може це робити за власним бажанням і за власної хіті. На сторожі власна внутрішня інспекція. І це вам не якась там міліцейська інспекція з особового складу, яка вишукує серед міліціянтів порушників закону і хабарників. Гебешники хабарів не брали, а закони порушувати їх професійно вчить держава, на сторожі якої і стоїть БЕЗЗАКОННЯ. А отже БЕЗЗАКОННЯ можна і треба застосовувати тільки по відношенню до тих, на кого партія скаже «ФАС».

Частина радянських людей вербується з радістю і охотою, вважаючи це за ознаку довіри, а згодом, усвідомивши, що їх просто ошукано, мучаться своїм відступництвом, стаючи неврастеніками, психами, а то й самогубцями.

Частина вербується з острахом, з цього моменту живучи в постійному страху і теж кінчають, як правило, не кращим чином.

Ще якусь частину громадян вербують «під чужим прапором», тобто не від імені КДБ, а під виглядом друзів, націоналістів, бандитів, іноземних розвідок тощо.

Однак є частина людей, що вербуються так, ніби вербують вони, а не їх. Це природжені ділки, крутили, підлота і підлабузники. Вони примудряються працювати тільки за гроші чи за інші блага. З їх числа потім виходять самі опера, різні там партсекретаріі пройдохи–керівнички різних рівнів. Якось в спецшколі нам розказували, що все політбюро ЦК КПРС, а також всі перші секретарі обкомів у всі часи набирались виключно з «архівної агентури».

Ще частина агентів вербувалась силоміць: на «компрі», тобто на криміналі, крадіжці, якомусь некрасивому проступці, на «жінці», або на ситуації, яку гебешники організовують спеціально. Якщо саме цей кандидат на вербовку потрібен до зарізу, на допомогу прибуває спеціальна група офіцерів–психологів–вербовщиків з обласного управління чи й навіть з центрального апарату. Тоді проводиться спеціальна розробка кандидата і, як кажуть старі і досвічені опера, збою специ не дають. «Клієнта» додавлюють, а потім передають на зв’язок потрібному оперу.

Отже, коли знайдено об’єкта, то під нього вербуємо агента. Не цього, так іншого, або обох, або і всіх, хто з ним контактує. Лише один чи два відсотки громадян СРСР не йдуть на вербовку. Але це нічого. Тоді ці громадяни йдуть до або до в’язниці, або отримують такий чорний квиток по життю, що краще було б до в’язниці.

Проте об’єкта мені ще треба було знайти, а для цього потрібна так звана «сигнальна» агентура для висвітлення ситуації і перевірки цих самих сигналів. Одним з таким і повинен бути агент з числа вчителів згурівської школи.

Отже, робимо все по науці: підбір декількох кандидатів, їх вивчення на предмет можливості використання в якості агента, підбираються йому можливі «легенди» тощо.

Поки що зупиняюсь на двох молодих хлопцях.

Пишу рапорт начальнику відділення про встановлення оперативного контакту, тобто офіційного знайомства з легальним співробітником КГБ. Знайомлюсь з обома, починаю просити виконати невинні ні до чого не зобов’язуючі «прохання», потім ще і ще. Зустрічі перевожу на нелегальну основу (тобто ховаємось де прийдеться).

Потихеньку притираюсь до одного з них, Валентина. Ерудований, відповідальний, спортивний, компанійський, випиває в міру, подобається жінкам, йому часто вони «плачуться в жилєтку» — ось те, що треба. Відчувається взаємна приязнь, проте він дещо напружений… Та нічого, я ж його розумію, тут все–таки село, світиться йому знайомством з опером ні до чого, тому обіцяю з ним бути акуратним…

Тут, каюсь, я сам дав «пєнку». Річ в тому, що я спішив вислужитись і до встановленої Дімою дати, обіцяв «закрити» район агентурним апаратом, одночасно «вів» кількох агентів, з десяток кандидатів на вербовку, а тому «перестарався» і недооцінив Валіка – а й дійсно, куди ж він дінеться?

Організовую контрольну зустріч кандидата на вербовку згурівського учителя Валентина зі своїм начальником. Боже, Діма, як нова копійка, посміхається, підлещується, хизується знанням літератури, поезії, міжнародної політики, тут же грається в принциповість, чесність і історичну відповідальність соціалізму…

З полегшенням пишу рапорт на вербовку агента, який Діма самолічно повіз до генерала.

Назавтра мене офіційно повідомляють про отримання генеральської санкції на вербовку агента, але в мене окрім цього ще шість вербовок до кінця півріччя. А ще в перевірці декілька сигналів, один з яких з підозрою на український буржуазний націоналізм, а другий, страшно подумать, на самий шпіонаж і який стоїть на контролі у того ж генерала.

І все бігом, І все треба встигнути…

Вибираю запропонований мною у тому ж рапорті варіант вербовочного підходу, хоч його й не обов’язково було виконувати, головне — результат.

Підкочуюсь до Валіка і з удаваною буденністю і ніби–то поспіхом прошу виконати просту «формальність» — написати папірець для «внутрішньої бухгалтерії» (знаєш, ми теж в цій системі звітності й паперового контролю…).

— А що за папірець?

— Підписка про нерозголошення.

— Нерозголошення чого?

— Наших з тобою взаємовідносин.

— Тобто вербуєш?

Тут я беру паузу, а Валік добавляє:

— Слухай, я ж не урка і не бовдур. Сам знаєш, я ж недавно читав Юліана Семенова – після підписки дороги назад немає.

— А ти не згоден на співробітництво?

— Не згоден. Співробітничати з КГБ, бути для вас джерелом інформації – категорично ні. Будеш давити, а я знаю, як ви це вмієте робити – не буду жити.

Цього я й справді не чекав і навіть розгубився, проте (всі статути пишуться кров’ю) раптом згадав про свій рапорт, де механічно–автоматично проте детально, свого часу описував свої дії в разі відмови кандидата від вербовки від співробітництва. Валік, згідно складеного обласним офіцером–аналітиком психологічного портрета, був з тієї категорії людей, яких не можна було змушувати чи умовляти.

— Ну ні,то й ні. Подумаєш… Без тебе обійдусь. – Ми холодно і дипломатично прощаємось.

Назавтра Діма як з цепу зірвався: півгодини мене розпікав криком і істерикою. Бігав по кабінету, розмахував руками, тупотів ногами, врешті зачепив графин з водою, «мать – перемать», і в кінці заспокоївся в мокрих штанях посеред битого скла.

— Стривай, а ти ж в рапорті писав, що Валентин — кандидат в члени партії і претендує на посаду завуча школи? Це дійсно так, чи це перли для генерала?

— Так, це правда.

— Тоді мерщій в Яготинський райком партії до голови парткомісії, там якраз сидить наша довірена. Вона вмить цьому чистоплюю кисень перекриє. Буде йому і посада і партквиток…

Їду в Яготинський райком, а на душі паршиво. Валік, ясно, гнилий сільський інтелігент і чистоплюй нещасний, але капості йому робити просто так, щоб пам’ятав з ким зв’язався, було якось не по собі.

Врешті, я ж сам винен, поспішив, не підготував його… Хоча, той інший кандидат був би мабуть кращим, а Валіка треба було тримати як довірену особу на довірі без підписки – дивись, якісь плітки й розказував би…

Заходжу в райком і чомусь згадалось, що цю будівлю будував батько мого друга дитинства, а ось тут, на першому поверсі, мене приймали в комсомол…

Боже, як я тоді переживав, злякано повторював питання–відповіді й чомусь думав, що мене ось так можуть і не прийняти.

Чомусь ще згадалась одна з лекцій спецшколи КГБ, де доводилось, що опера ні в якому разі не можна направляти в той район, де він виріс, чи вчився. Причина – опер повинен бути вільним від особистих стосунків, які можуть вплинути на оперативні комбінації…

— Тьху, дурниці, — кажу я про себе і стукаю в двері кабінету голови парткомісії при райкомі партії.

— Заходьте, — я відкрив двері і закляк на порозі. За столом «важного» кабінету сиділа Мирослава Михайлівна, моя колишня і незабутня класна керівничка, вона ж, зараз голова парткомісії і вона ж довірена особа нашого начальника Діми.

З приводу того, що Мирослава (як ми її скорочено називали) є довіреною особою КГБ, я не переймався. Я знав, що її чоловік, колишній офіцер–оперативник кримінальної міліції, а тому що таке «агент–резидент» вона повинна була добре знати.

А от що саме вона голова парткомісії, якій я повинен «здати» Валіка… Тут мені було вже явно не по собі.

Я сидів перед Мирославою, ніби як школяр перед вчителькою з невивченим уроком. Вона мене розпитувала, а я мнявся і мимрив щось непевне…

— Ладно, не мнись, — сказала мені Мирослава, — тільки–но мені дзвонив твій Діма. Кого треба запресувати і з якої причини?

З Мирославою, як з справжньою мамою, можна було поговорити про все. Я відверто розказав про свою помилку, про те, як мені жаль Валіка, який дійсно ні в чому не винен, просто випадково і без своєї вини він потрапив під каток системи–машини, яка мусить знищити не тільки його кар’єру, а можливо і саме життя, адже довідка про відмову від співробітництва з органами все–одно залишиться в літерній справі райвідділення, та й у оперативно–довідковій картотеці республіканського комітету теж буде виставлено «сигнальний маячок» на нього, як на неблагонадійного.

Ми з нею довго сиділи і розкладали справжній складний оперативний пас’янс з порятунку молодого вчителя, якого Мирослава, як колишня заврайвно, сама свого часу рекомендувала до вступу в КПРС.

Мирослава, сильна і вольова жінка, яка не боялась ні Бога, ні чорта, ні КГБ, взяла все на себе. Вона тут же зателефонувала Дімі і поставила йому ультиматум: або він закриває всі питання щодо Валіка, який є її протеже, або вона вже не довірена і всі питання КГБ в райкомі буде блокувати.

Ясно, що Діма моментально спікся, почав плакатись і валити все на київське начальство, а він сам, ви ж знаєте, та я для вас… Діма був як завжди невідпорний, а для начальства і жінок – дорогоцінна знахідка.

Якось, так років через десять після мого звільнення з КДБ, випадок звів мене з Валентином Олександровичем, директором Згурівської середньої школи. Була можливість для розмови і навіть для випивки.

Випивка закінчилась тим, що Валік навідріз відмовився щоби платив я.

— Ця історія заслуговує на те, щоб оплатити хоча б обід. Головне – ніхто нікого не продав, ніхто нікому не хотів зробити зла і ніхто не винен.

— Якби не Мирослава.

САТАНИНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

Коли людина пише якісь спогади зі свого життя, в них вона мимоволі прикрашає свої вчинки, показує їх шляхетність і благородство, одночасно упускаючи ті моменти, за які в житті буває соромно, чи навіть і згадувати їх неприємно.

Треба сказати, що в органи КГБ я йшов за власним бажанням, натхненний численними книгами–фільмами–оповіданнями про «холодну голову, гаряче серце і чисті руки». Я мріяв долучитися до когорти славетних, бо ще не знав, що тодішній шеф більшовицької спецслужби Юрій Андропов, користуючись своїм високим положенням члена політбюро, ще в кінці шестидесятих добився прийняття спеціальної державної програми з популяризації «славної радянської історії» і їх каральних органів, що були перетворені в «сяючий меч революції», де мечу відводилась роль шляхетного символу, а не знаряддя насильства і пригноблення.

Держава витрачала значні бюджетні кошти на створення образу людяної благородної системи вільних людей – будівників комуністичного суспільства. Навіть і сьогодні існує досить потужна ностальгія за совєтами, за ситим і щасливим життям при комуністах – і в цьому неабияка заслуга без перебільшення видатних кремлівських ідеологів Суслова і Андропова, що зуміли змусити громадськість забути про масові особисті і суспільні трагедії, катастрофи і жахи двадцятих, тридцятих, сорокових і п’ятидесятих років.

Одягнувши офіцерські погони з васильковими просвітами, я став досить значною номенклатурною особою радянського суспільства, причетною до «власть імущих», до хазяїв цього життя. Змінилась моя поведінка, мова і навіть хода, мої друзі, товариші і сусіди почали шанобливо величати мене по–батькові і навіть на ВИ. Одночасно я ставав від них дещо віддаленим, мені вже не довіряли сокровенне, не ділилися з наболілим (тільки коли комусь щось треба). Одномоментно я перетворився на ЦАБЕ.

Своєю причетністю до такої поважної державної інституції я без сумніву пишався, інколи навіть цим зловживав, проте старші товариші завжди ставили на місце – опер взагалі повинен бути непомітним, робити свою роботу таємно, без розголосу і підозр, хоча тут же розказували «перли». Так свого часу в Миронівському відділенні КГБ був офіцер, який полюбляв, добре напившись і осідлавши службового мотоцикла, виїхати на трасу, витягнути пістолет і зупинити рух транспорту. Міліцейські ДАІшники до нього не підступались і він смачно насолоджувався «данной властью». Ясно, що тверезий він все заперечував і обіцяв «розмазати» зарозумілих ДАІшників, поки ті ж його не здали, після чого «в результаті вдало організованої і успішно проведеної чекістської операції» його застукали п’яним на трасі і не виперли по–тихому з органів.

Але навіть такий анектодичний випадок не міг посіяти сумніви в головах обраних, тим більше, що з подібним нещадно боролись.

Навіть коли мене було долучено до страшенної таємниці існування агентури–перевертнів серед наших простих людей, а не серед «врагів», і коли я зрозумів, що справжніми «врагами» системи є ті ж самі посполиті, яких треба тримати у покорі, то і тоді відчуття значимості і необхідності виконуваної роботи мене ще переповнювало.

Перелом стався пізніше, коли в результаті виконання однієї надважливої і досить сумнівною за моральною чистотою роботи, мені в вічі сказали, що я служу САТАНІ в справжній сатанинській організації. І я змовчав. І не тому, що не знайшовся що відповісти – відповідати було нічого. Це була правда, якою мене пригвоздили до ганебного стовпа моєї власної совісті.

А почалася ця історія буденно.

Мірилом значимості і потрібності суспільству гебешного опера було ведення справ оперативного обліку на вже викритих і «будущих» врагов, але протягом майже трьох років служби ці кляті ДОУ (дела оперативного учета) для мене були недоступні. У відділенні я виконував «чорнуху» – організовував власний агентурний апарат для отримання сигнальної інформації; виконував численні запроси кадровиків і оперативників зі всього Союзу, через які бачив, що «враг не дремлет» і десь хлопці дійсно займаються справжньою справою; був на підхваті у начальника і старших оперів; виїжджав на пожежі, технологічні аварії і катастрофи; приймав участь у розслідуваннях зловживань і «хищений» в особливо великих розмірах, в яких підозрювався явно не посполитий люд, а особи наближені до влади і носії заповітних партбілетів. Мене гнітила відсутність справжньої своєї справи, де б саме я визначав необхідність проведення тієї чи іншої акції чи гострого оперативного заходу, щоб саме я залучав суміжників з оперативно–технічного управління і зовнішнього спостереження, де б мені була довірена роль ініціатора планів оперативних розробок і комбінацій, де б я дійсно міг показати що я вмію і як красиво це роблю.

Час ішов, служба протікала, мені постійно докоряли на відсутність справ, слабкість агентури і отриманих сигналів, мене постійно тикали в якісь недоробки, недописки. Особливо бісили зауваження начальства на орфографічні помилки в документах, які насправді були не помилками, а самовпевненим самодурством мого керівництва, що навіть свою природну неграмотність перетворювало в реалізацію знаменитого «я начальник – ти дурак».

І от, нарешті…

Якось начальник розписав мені для ознайомлення документ з якогось сибірського райвідділу, де мене повідомляли, що на ввірену мені територію після семи років тюремного ув’язнення і п’яти років заслання повертається і бажає тут осісти об’єкт, свого часу засуджений за частиною другою статті 62 «Измена Родине» в формі «антисоветская агитация и пропагандя». До документа додавалась довідка «по дєлу», де невідомий мені опер стверджував, що після проведення акції з розповсюдження самопально виготовлених двох десяток листівок в людних місцях міст і містечок західної України, об’єкт був «изобличен и осужден». Провину свою не визнав, покрання відбував на загальних роботах (тобто по повній програмі без ніяких послаблень), покарань в штрафному ізоляторі не відбував, «вину свою не осознал и не раскаялся», веде себе «вызывающе», від співробітництва зі слідством і в подальшому з органами КГБ демонстративно відмовився.

Тобто «враг» яких ще треба пошукати.

Далі, правда, була ще його коротка біографія і характеристика: 1930 року народження, уродженець західної Волині, до засудження – «не привлекался», освіта – «мехмат» київського університетету і педінститут «учитель історії», авторські свідоцтва за винаходи, публікації в пресі, робота викладачем профтехучилища, а потім технікуму, неодружений, тихий, спокійний, неконфліктний, зауважень щодо виконуваної роботи і внутрішньої дисципліни не має, характеристики з місця роботи позитивні.

Резолюція мого начальника була теж багатослівна і заслуговує на те, щоб її згадати. Мій шеф ставив завдання проінструктувати довірених працівників міліції–паспортистів з недопущення «под благовидным предлогом» приписки об’єкта на території району, націлити агентуру на виявлення місць можливого працевлаштування, провести відповідну «разъяснительную работу» з їх керівниками, установити контакт з родичами, у яких він збирається зупинитись і приписатись, визначити серед них осіб, з якими можливі довірительні відносини чи навіть оперативний контакт.

Не треба навіть говорити, що об’єкта на вокзалі я зустрічав особисто.

Я одразу ж легко його визначив, хоч на свою фотографію він був мало схожий – «зек він і є зек» – і «повів» як учили. Треба сказати, що це був перший в моїй практиці випадок особистого ведення об’єкта. Справа «оперативного наблюдения» (ДОН) буде заведена дещо пізніше, залучити до роботи бригаду зовнішнього спостереження з відповідного допоміжного управління можливості ще не було, потрібна санкція начальства і підстава – зареєстроване дєло, а тому все робив сам.

Ясно, що він одразу ж подався до сестри, де вже відпрацьований мною її чоловік чітко поставив об’єкта на місце: «В нашому роду тюремників не було, а тому ми тебе не приймемо. Йди куди хочеш». Сестра, правда, в сльози… Об’єкт було вже повернувся щоб піти, та вона його повернула.

Години через три (я вже замучився сидіти в машині напроти їх дому) об’єкт вийшов «с вещами» і понуро побрів у бік міліційного відділку. Там його, як рідного, зустріли мої довірені, і чемно повідомили, що з радістю припишуть, але тільки тоді, коли він знайде роботу.

Забігаючи наперед, можна сказати про ефективність цього справді ієзуїстського способу приниження і знущання: не пропишемо поки не знайдете роботи, а на роботу не можуть прийняти без прописки. В такому стані мій об’єкт буде знаходитись ще два тижні, які особисто я потрачу на списання більше кілограма паперу, серед якого буде заповітна і довгоочікувана мною справа «оперативного наблюдения» і яка відрізнялася від всіх інших справ різних там перевірок, розробок і комбінацій тим, що не мала чіткого кінцевого терміну. Поки об’єкт не покається і не погодиться на вербовку в якості агента КГБ – постійні високопрофесійно організовані радянською системою і чесними чекістами особисті життєві капості і підлості йому забезпечені до самої смерті.

З міліції мій об’єкт до сестри не повернувся. Завтра її чоловік, сам прийде в мій кабінет і розповість, що вони ж все–таки не звірі, а які–не–які родичі, а тому сидільця накормили, напоїли, обмили, обіпрали… Ще довго плакали, а вже потім відправили, бо ж бачили у вікно машину, в якій так довго сидів опер.

Я ще цілий вечір водив об’єкта по невеликому містечку, разом з ним відвідав величний двохсотлітній парк, стравжню місцеву окрасу, спостерігав разом з ним захід сонця і вечірню зорю, а потім довів його знову до вокзалу. Чи бачив мене об’єкт чи ні – не знаю, я старався йому на очі не показуватись, проте якимсь єством все–таки відчував, що він в мій бік не дивиться принципово. Він ні разу не спробував «перевіритися» чи «відірватися». Ходив чи сидів собі, насолоджувався волею, але однозначно, це була вистава для одного глядача. І глядачем цим був я.

На вокзалі об’єкт був перехоплений моїми наперед заінструктованими довіреними міліціянтами–дільничними і запроторений до місцевої буцигарні.

Назавтра він все–таки знайде тимчасовий прихисток у якоїсь сердобольної бабусі і ще два тижні буде добросовісно оббивати пороги «присутственных мест», де його знову і знову будуть ображати і принижувати чи ввіливими посмішками, чи брутальними лайками з матюками.

Але ж і об’єкт мені попався справді міцний. Це вам не якийсь книжний тюхтій чи вошивий інтелігентишка. Виявляється я все–таки «прошляпив», не зафіксував і не перешкодив його виїзду в Київ до самого начальника обласного управління міліції. До генерала його правда не допустили, але під тиском загрози самоспалення перед будівлею ЦК партії, чиновники вимушені були визнати його незаперечні конституційні права і вирішити його питання позитивно.

Через два тижні з обласного управління міліції прийшов особистий генеральський наказ видати належний йому конституцією паспорт громадянина СРСР в якому поставити штамп про приписку. Таким чином, не дивлячись на мої старання, об’єкт легалізувався, ну а про те що мені за це «влетіло» навіть і не будемо згадувати – заробив.

Хоч з другого боку: не було б об’єкта – не було б бажаної справи. Наганяї, звичайно, ми переживемо, а от тепер вже можна з упевненістю і погордою заявити, що я вже справжній і повноцінний опер.

Об’єкт, хоча й затятий, проте виявився доволі смирним: влаштувався на роботу кранівником якоїсь будівельної контори, вибив місце в гуртожитку, не пив, не палив, не буянив – а все собі щось читав і щось писав. Підведені довірені повідомили, що писав щось особисте, яке він і не ховає, проте можливості заглянути в написане не було. Підвести ж агента – це вже проблема, тому що він в оперативному мистецтві дасть фору і мені, і моєму начальнику – з таким не жартують.

Щотижня довірені і віддалені від об’єкта агенти про щось та й постукували, але нічого такого особливого в його поведінці не було. Особливою моєю турботою був контроль його виїзду в Київ, де він може утнути будь–що і вже ось тоді в мене можуть бути неабиякі неприємності. Тут мною була розроблена ціла комбінація яка полягала в тому, що на об’єкта, як на людину тверезу і відповідальну, були покладені деякі обов’язки коменданта, а саме завідування ключами від кімнат. Тоді, коли ключі були в кишені, я був спокійний – об’єкт вдома, але коли ключі опинялись на цвяшку – мені тут же телефонували, що він може кудись чкурнути.

В таких турботах йшов час, ми з об’єктом мирно і чесно заробляли: він на будівництві, а я на ньому. Я знав його, а він мене, проте ми ніколи не віталися і обидва старанно робили вигляд що не знайомі. Можливо він чекав, що я буду до нього підкочуватись, обробляти, вербувати, але я на це не зважувався, та й начальство б не дало санкції – не той клієнт. Такого не обробиш і не завербуєш, між нами були відносини «вооруженного нейтралитета», ми з ним просто співіснували.

А життя вирувало.

КГБ вже не розстрілювало і навіть не саджало за «три колоски» от народ і «розпустився–розпоясався». На будівництві, де працював об’єкт, я вже завів двох агентів і з півдюжини довірених, яким колишній сиділець–кранівник відверто був нецікавим. Їх розпирала чи то несправедливість, чи то заздрість, коли різні будівельні начальнички клали в свою кишеню «чесно зароблену десятину». В середовищі будівельників вважалось, що присвоєння десятої частини оприходуваних будматеріалів – то не розкрадання. Вони й не крились, бо їм було не до тями, що разом з сидільцем у їх тихе будівельне болото прийшло й государєве око у вигляді гебешних агентів, які, коли вже «стукають», то зразу про все. І про своїх начальників також.

На будівництві крали всі, навіть мої агенти, вони ж то не знали, що система передбачила перепровірку отриманих даних, і вони впевнено закладували один одного. Чесно в цій конторі працювала тільки одна людина – мій об’єкт, колишній сиділець, який прекрасно знав, що будь–яка підозра щодо нього моментально обернеться новим в’язничним строком. Кого–кого, а його вже милувати ніхто не буде, на нього зразу ж повісять всіх собак. Одне слово – антисовєтчик.

Та й моє начальство теж вимагало від мене оперативної комбінації з реалізації ДОН шляхом засудженням об’єкта по загальнокримінальній статті. Тобто я сам мав спланувати, організувати і провести заходи, щоб у всіх крадіжках на будівництві звинуватити того унікального і єдиного, який не крав. Не дивлячись на повний моральний абсурд, до мене в поміч з області навіть відрядили досвіченого юриста–майора, який щиро і щедро ділився досвідом професійної фальсифікації загальнокримінальних справ.

Зараз мені непросто і навіть соромно згадувати, але я дійсно на повному серйозі і з усвідомленням відповідальності приймав участь в плануванні і організації всієї цієї підлості.

Ситуація з розкраданням будматеріалів вже була повністю контрольована, прокуратура (на наше прохання) вже порушила кримінальну справу, міліційний відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності (знаменитий БХСС) теж було підключено до цієї чекістської операції, але в справу втрутилась мораль і вищі сили, що присоромили всіх фальсифікаторів.

Так місцевий виконроб, якому цілком і повністю був підлеглий наш об’єкт, нарешті дає йому пряму вказівку: навантажити ось цю машину ось саме цими піддонами з цеглою і цементом. Проте об’єкт – не промах, відчувається школа. Він почуяв неладне і тут же витребував від виконроба розписку з письмовим наказом про вимогу навантажити те і те. Виконробу було не до цього – його кишеню вже обтяжувала солідненька пачечка банківських білетів, а робочий день вже кінчався, а тому будь–яка затримка могла бути фатальною і він швиденько обписав підсунутий папірець.

Тільки–но вантажівка викотилась на межі будмайданчика, ми вже всі були тут як тут. Всі разом: і прокуратура, і міліція і… Ну а як же без мене?

Бідному сидільцю вже заламали руки і я почав діловито нишпорити по його кишенях в присутності всієї «правоохоронної» бригади і свідків–понятих. Коли ж вийняв зім’ятий вчетверо складений папірець, то зразу й не усвідомив свого краху.

— Читай, начальник. Читай, тільки вголос, щоб всі чули, — об’єкт дивився на мене сміливо і презирливо. Його очі вже сміялись, смакуючи мою поразку і свою чисту перемогу. Проте чи ж перемога буде на його боці? Може зараз опер розірве папірець у всіх на виду і скаже що нічого такого не було? З таким він вже знайомий, він досвічений, він же антисовєтчик–сиділець.

Я пробіг очами текст, де чорним по білому було сказано, що такий–то виконроб наказує такому–то кранівнику навантажити на таку–то вантажівку такі і такі будівельні матеріали. Дата, підпис…

Читати вголос я не став, а просто передав папірець прокурорському і сказав: «Долучи до справи», а кремезним міліціянтам, що тримали сидільця в нагнутому стані з вивернутими руками сказав: «Відпустіть його, він не винен».

— Спасибі, начальник, що не порвав. Спасибі, що долучаєш до справи. Якщо відверто, то не чекав. Я ж знаю, тобі за це влетить, але ти переживеш. Посадиш другого, або й мене, тільки іншим разом. Робота в тебе така – бути слугою у Сатани в сатанинській організації.

Прокурори і міліціянти завмерли. Вони чекали на мою реакцію, а я мовчав. Що я міг сказати? Вони ж то не знали всього і ще вони не знали, що сиділець казав правду.

Мені треба було щось сказати, бо ж цього вимагав мій статус, та я мовчав. І навіть не тому, що сказати було нічого, просто до горла щось підкотилось, просто очі чомусь зволожились.

Просто було соромно за ту організацію і за систему, яку щойно назвали сатанинською.

Просто було соромно.

__________________________

Років через двадцять ми знову зустрілись.

Йому було вже за вісімдесят.

Прощений, виправданий, реабілітований зі зняттям судимості. Як особі, що незаслужено постраждала, від держави надали квартиру, в якій живе сам один. Від колись великої сім’ї зостався він та сестрині діти. У нього ж своїх не було. Та й бути не могло, тому що під час слідства його зробили калікою. Щоб зізнався і покаявся – БИЛИ. Били по голові, в пах, в проміжність, в задній прохід. Били зі знанням справи, били підло, розмірено, безкарно, не боячись, що отримають здачі: тому з тих пір він, вибачайте, не мужик.

Пенсія у нього, мало сказати невелика: мізерна – не заслужив.

А ті, що його цькували, полювали і вели слідство – заслужили.

Заслужили і ті, що присудили йому за два десятки невинних листівок цілих дванадцять років неволі.

Мають добру пенсію і ті, хто над ним у в’язниці знущався, хто принижував і катував.

От би Службі безпеки, Міністерству юстиції і Міністерству внутрішніх справ України та й поцікавитись – а за які ж такі заслуги перед українською державою, ті хто особисто фальсифікував, судив і гвалтував отримують такі, найвищі в державі пенсії?

Невже справа САТАНИ живе?

Невже і зараз йому служать?

СПРАВА НА РІДНОГО КУМА

«Секретарем райкому може бути тільки

людина з психологією кримінального злочинця»

Тельман Гдлян, керівник слідчої групи Прокуратури СРСР в узбецькій справі 1983–84 років.

Колись хтось з мудрих сказав, що життя – це обмежений час проведений в певному оточенні. Життя кожного з нас складається з таких відрізків: спочатку це сім’я, дитсадок, школа і так далі. Паралельно це вуличне товариство, різні спільноти в спортивних гуртках, музичній школі, духовому оркестрі, піонерські табори, дідусеве–бабусеве, дядькове–тіткове і… Продовжувати можна і можна. Сюди ж можна додати коло безаперечних авторитетів – учителів, наставників, дворових верховод.

В моєму житті одним з таких безаперечних авторитетів був батько мого вуличного і шкільного друга, і мого кума Толіка Чернишова – Борис Данилович. Я й досі його порівнюю з батьком. Десь в чомусь він програє, в чомусь перевершує, в чомусь доповнює. Так буває.

Я належу до того покоління, яке виховане на ратному подвигу батьків, на величній і героїчній історії Великої Вітчизняної війни, що було основним стержнем нашого громадянського виховання. Проте офіційна, підручникова–газетна–кіношна–шкільна її версія не завжди збігалася з спогадами наших батьків – безпосередніх учасників подій. Так моя мама відверто глузувала з ветеранів, яких вона називала не інакше, як «ветенари», беручи на кпини геть всі їх спогади і свідчення, батько ж намагався офіційну історію війни, партії і країни взагалі не коментувати і більше відмовчувався, переводячи розмову на особисті переживання і враження. А от Борис Данилович, будучи справжнім «руським», вірним партійцем, завжди намагався виправдати будь–які діяння генералів, маршалів і генсеків…

Він не чурався обговорювати історичні і політичні події, що мали чітко визначене офіційне партійне трактування. Він їх реально оцінював, доповнював і коментував, проте особливістю його був захист імперської ідеології, при помірній критиці більшовизму.

Треба визнати, що Борис Данилович, який мав лише тільки середню спеціальну освіту і досвід будівельного виконроба, був людиною начитаною, ерудованою і знаючою. Він не просто цікавився політично–ідеологічними новинами і новинками, а знав їх на рівні сучасного професійного політолога, багато читав, геть не розмовляючи українською, він не гнушався нею читати не тільки газети, але й серйозну літературу, проте залишався «вірним ленінцем» і вірнопідданим великої імперії.

Завжди радо спілкувався з нами, не жалів на нас часу і виховував нас в своєму, на його погляд правильному морально–етичному руслі. Саме він прививав нам смак до серйозних газет, журналів і книг, вчив нас сумніватись, шукати істину і захищати свою точку зору.

Він же був нашим учителем і незмінним партнером в преферанс, який він знав майстерськи і професійно. Протягом років, ми ритуально блюли його «святу суботу», тобто вечір–ніч з суботи на неділю, присвячену багатогодинному до ранку марафону в преферанс з брандерами з обов’язковими щогодинними перекурами, які присвячувались історії, політиці, спогадам–побрехенькам–анекдотам і життєвій мудрості. Саме на цих перекурах ми залучались до справжнього наукового аналізу історії наших родів, народів і держави.

Мабуть зайвим було б зауваження, що Борис Данилович наряду з компартійною пресою завжди звірявся і з забороненими тоді радіоголосами, які прослуховував регулярно, однак не був в полоні всіх цих пропагандистських першоджерел, а аналізував і вчив аналізу і нас. Він неабияк пишався тим, що саме його вихованець займає таку поважну і престижну посаду і що він вже не просто там якийсь виконроб, а «особа наближена до імператора». Та й що там говорити, гебешний опер в сільському районі – неабияка величина. Це вам не якийсь там секретар райкому–врєменщик, це опора вічної влади. І ось на цю «опору» він має неабиякий і реальний вплив.

Ось так, після одного з таких преферансно–пропагандистських суботніх вечорів десь за рік до Чорнобиля, я з’явився перед ясні очі свого начальства в Переяслав–Хмельницьке райвідділення КГБ, куди, як правило по понеділкам, з’їжджалися всі опера для «звітного відписування». Воно полягало в тому, що ми оформляли–реєстрували отримані за тиждень агентурні повідомлення, готували різні довідки–звіти з інформацією агентів–довірених, писали рапорти про пригоди, події, встановлення контактів і вербовки, отримували начальницькі санкції, поради, зауваження, наганяї і розноси, а потім підшивали всю цю писанину до численних справ.

Ми любили виходити на перекури в наш дворик, де наш сержант Петро старанно робив вигляд страшно зайнятого, заклопотаного і старанного водія біля нашої службової «Ниви».

Тут ми обмінювалися різними новинами і плітками. Чомусь того разу разом з нами вийшов і наш начальник Дмитро Григорович, який взагалі–то ніколи не палив, а у вільних розмовах не завдавав собі клопоту там щось чи когось слухати, а завжди брав слово всерйоз і надовго. Інколи він надавав можливість вставити комусь слівце для того щоб перебити і продовжити свою самозакохану «доповідь».

Зараз вже не згадаю тодішню тему наших розмов, лише зазначу, що після самовпевненої і вірнопідданої дурниці, проголошеної нашим Дімою, я чомусь переказав сказане ним, але з точки зору зарубіжних радіоголосів. Цього не можна було робити ні в якому разі, проте мене якийсь біс сіпнув… і я зірвався.

Треба було знати нашого начальника, щоб описати його реакцію. Всім нам було наказано зайти до нього в кабінет, де нас було поставлено по стійці струнко і прочитано черговий більшовицько–імперський спітч, що у Діминому виконанні більше нагадував історично–істеричну промову Адольфа Алоїзовича на тему чи потрібна нам тотальна війна?

Потім Діма накинувся на мене, як на «ненадійний елемент в наших рядах», що, бачте, сумнівається в мудрості нашого ленінського політбюро і дозволяє собі слухати вражі голоси.

Тут треба сказати, що Діму взагалі–то ніхто не боявся. Про його самодурство ходили легенди не тільки серед переяславських районних керівничків, але й серед гебешного начальства. Не раз кадровики чи інспектори обласного, чи навіть і центрального рівня відверто закривали очі на його витівки, пам’ятаючи важку руку його генерала–свояка, заступника самого Степана Несторовича Мухи. Не раз, бігаючи коридорами обласного управління і підписуючи якісь таємно–термінові папери і відповідаючи на чергове запитання «а хто у вас начальник», чув «а, так це ти у Неділі? Ну тобі, хлопче, не повезло…»

Мляво захищаючись від Діминих нападок, я чомусь, не подумавши, брякнув, що зарубіжні радіоголоси мені слухати взагалі–то ніколи, бо я все–таки оперативник–агентурист і навіть вночі приходиться бігати по зустрічам. А ті голоси – так їх всі слухають, он навіть кум якось, між іншим…

Тут Діму прорвало:

— Який кум? Фамілія? Де працює? Майор Терех, – звернувся він уже до мого колеги, яготинського опера, – це ваша ділянка, Василь Васильович? Наказую: установить цього кума, перевірити інформацію і доповісти мені. Можливо навіть візьмемо його в розробку. А вам, товариш старший лейтенант, – це вже до мене, – варто не забувати на якій ви посаді, при якому ви положенні і слідкувати за своїм оточенням. Вам партія довірила…

Що там довірила мені партія, порівняно з планованою розробкою мого кума, мене вже відверто не цікавило. Слухаючи другу частину начальницької промови, я ще не міг усвідомити наскільки серйозний цей наказ. А може це такий жарт чи розіграш?

Про те, що це все–таки жарт, мені сказав і сам майор Терех, коли ми разом поверталися додому з Переяслава в Яготин:

— Не звертайте уваги і не переживайте, Миколайович, – Василь Васильович і з начальством, і з усіма колегами був на ви, до чого було важко призвичаїтись, – Дмитро Григорович через день вже забуде про вашого кума.

Проте наступного понеділка Дмитро Григорович вичитував вже не мене, а Василя Васильовича за те, що той нічого не зробив по перевірці «Кума» — так він запропонував назвати підбірку оперативних матеріалів з вивчення активного прослуховувача зарубіжних підривних радіоголосів.

— Через годину прошу до мене з планом перевірки на «Кума», – завершив рознос колеги наш начальник.

Мені не треба було через годину заходити до Діми разом з колегою, щоб дізнатись, що таке «зайти з планом». Це означало, що Василь Васильович буде змушений установити його місце роботи, коло близьких друзів і придбати там джерело інформації – тобто ввести в це коло свого агента чи довіреного, а може навіть і провести там вербовку. Це «джерело» буде постійно пресуватись на предмет «документації антирадянської пропаганди», тобто протягом місяця–двох–трьох кум все–одно щось десь та скаже і це тут же буде зафіксовано в часі і при свідках, які потім будуть змушені, знову–таки ж під тиском, підтвердити факт цього страшного кримінального злочину.

Маховик розкручування було запущено. Стало ясно, що Діма створював навколо мене «випалену землю». Ясно, що кума ніхто не посадить, але крові поп’ють, взаємовідносини зіпсуються, оточення буде налякане, мене будуть дійсно боятися і ненавидіти – і це на все життя.

Це було неприємно, однак я ще не дуже переймався, бо надіявся домовитися з Василем Васильовичем – він хоч і майор, а все–таки колега, за два–три місяці йому обов’язково прийдеться звернутися до мене з якимось проханням чи навіть і з допомогою, про яку не бажано повідомляти Діму. От тут–то я й запропоную йому «мирову угоду». Куди ж він подінеться?

Йшов час.

Продовжувались звичні робочі буденні тижні що вінчались суботніми преферансними священнодійствами. Спілкуючись зі своїми друзями, я весь час ловив себе на думці про безглузді начальницькі капості, які тільки розлючують підлеглих і в зручну хвилину обов’язково проявляться і ніхто вже не покриє якусь помилку, грішок чи проступок, а навпаки здадуть його з усіма потрохами.

З іншого боку було ніяково дивитись в щирі очі кума Анатолія й його батька Бориса Даниловича, для якого ці суботи були небуденною подією і до яких (а цього не приховував) він старанно готувався. Це було щирі, майже родинні вечорниці, про які великий француз Антуан де Сент–Екзюпері казав: «Немає нічого кращого в світі, аніж радість людського спілкування».

Ясно, що про підбірку, якою займається мій колега я ані чи–чирк, проте вичікування слушного моменту стало моїм щоденним єством, моєю хворобливою пристрастю і нарешті я дочекався.

Спрацював принцип організації тоталітарної влади, коли носії цієї самої влади ставали першими її ж заручниками.

Районний офіцер–оперативник був заручником території. Він повинен був тут знаходитись денно і нощно, а про намір виїзду за її межі був зобов’язаний доповідати своєму начальству (навіть якщо це була поїздка в вихідний день в столичний театр з дітьми на новорічне свято). Ясно, що ми не завжди доповідали про це Дімі (з іншими НОРМАЛЬНИМИ начальниками цієї проблеми не існувало – так, проста формальність), проте не дай Бог, він довідається про «порушення дисципліни» — тут просто розносом могло і не закінчитись: рапорт начальнику обласного управління було майже гарантовано. Обласні ж начальники розуміли ідіотизм становища, однак формалізм блюли і ми, всі офіцери відділення, приблизно раз на рік мали чергові догани по службі, які вже потім використовувались для нашого побутового шантажу.

Так ось Василю Васильовичу в якійсь приватній справі треба було терміново від’їхати на пару днів за межі області і він мене попросив його «прикрити», мовляв, я його ось–ось тільки бачив, він на зустрічі в якомусь селі з агентом, а потім ще щось документує (тобто опитує людей – а це, як правило, справа тривала і марудна).

Ось тут–то я Василю Васильовичу:

— Як підбірка на Чернишова? Не муляє? Діма давно про неї питав? А то може давай спишемо, або передай мені, я її за пару місяців «затру», тобі ж менше мороки.

— Миколайович, ви що? Це порушення субординації і втручання в мої справи, ви ж знаєте наші порядки. І взагалі, я вам не тичу, так що, будь–ласка, на ви.

Я здав назад:

— Василь Васильович, якщо для Вас ВИ є принциповим – будь–ласка, з цього моменту ми на ВИ. І вибачте, що не усвідомив цього раніше. Проте підбірка на Чернишова – це моя особиста, якщо хочете шкурна справа і не треба ліпити дурня про службові межі. Ви бачили з чого все почалось, давайте вийдемо з ситуації по тихому, тим більше і сам Діма вже робить вигляд, що про Чернишова забув.

— Товаришу старший лейтенант, будь ласка з ним питанням до начальника.

— Єсть, товариш майор. Принаймі, питань більше немає – все ясно.

Отак поговорили. Можна ще добавити, що мій колега за межі області так і не поїхав – раптом перехотілось.

Ситуація загострилась. Звичайна, майже анекдотична ситуація наразі для мене стала справою надзвичайної ваги. Не вирішити її було б підлістю в першу чергу перед самим собою. Вже потім я дізнався, що Діма так чи інакше тримав ВСІХ. Хтось опирався, хтось ламався, а хтось, як мій колега Василь Васильович, цим навіть пишався, мовляв, бачте, я – справжній чекіст.

Якийсь час я був майже в ступорі. Сам я не міг ні на що вплинути, треба було терміново з кимось порадитись – адже ще місяць–два і цей нарив вилізе боком. Ось тільки яким – я не знав.

А далі був аналіз. Я придумував найбезглуздіші варіанти щоб примусити майора Терешка віддати мені підбірку. Ясно, що начальник здуру «проявив власть» і зараз тільки робить вигляд, насправді він і сам можливо жалкує, що так трапилось. Він–то і сам розуміє, що згурівський опер – не подаруночок, а в колективі де всього чотири підлеглих мати людину на яку геть не можна покластися, а особливо навченого опера – ризиково. Проте природнє самодурство не дає йому можливості повернути ситуацію.

І тоді, і зараз я все запитую себе – як може система висувати на відповідальні посади осіб, що не просто не здатні, а цілком і абсолютно не спроможні виконувати обов’язки з керівництва колективами? Коли приймали на службу мене, то при проходженні медичної комісії були обов’язкові психолохічні тести і дослідження. Так, я розумію, що їх ввели порівняно недавно, десь років десять, а то й п’ять тому і десь когось вони і відсіюють. Ніхто і не приховує, що попереднє покоління чекістів славилось садизмом, цинізмом, нерідкісні були випадки маніакальних збочень на грунті влади. З приходом до керма спецслужби Андропова ситуація кардинально змінилася, проте й наявність психологічного дослідження і тестів не дає гарантій, що до влади не приходять такі «генеральські свояки» як Діма, котрих боялись не тільки підлеглі і колеги, а навіть і безпосереднє начальство.

Хтось з великих казав, що влада – розбещує, а абсолютна влада – розбещує абсолютно.

І все–таки я придумав вихід. Це був дуже ризикований і відчайдушний крок, однак нічого ліпшого мені на думку так і не спало. Розвиток подальших подій показав, що я все ж поцілив у десятку.

Знову таки ж система.

А вона, не дивлячись на середину восьмидесятих, продовжувала готуватись до ядерної війни. У кожному обласному управлінні КГБ був свій мобілізаційний відділ, який підбирав з цивільних людей – офіцерів запасу осіб, яким можна було б довірити агентурну роботу в «особый» період, тобто в період широкомаштабної війни. Ясно, що за будь–яку нав’язану ідеологію чи чужі інтереси людина помирати не стане, а тому вона повинна бути поставлена в такі умови, щоб не було виходу. Так свого часу утримували на фронті кадрових і призваних солдат, «прозрілих» добровольців, «чорну піхоту» з засуджених, а також сільських мужиків. А для їх утримання потрібен ОПЕР.

Мобілізаційний відділ підбирав переважно молодих керівників, вивчав їх через знову–таки ж наші оперативні можливостиі, потім три–чотиримісячні військові збори через військкомат в школи КГБ, де їм давали ази агентурно–оперативної діяльності.

Одним з таких офіцерів–запасників був син мого шкільного вчителя, а тоді директор Яготинського молокозаводу Хотиненко Петро Олександрович. Він завжди тішився тим, що теж є офіцером КГБ, хоч і в запасі.

Петро Олександрович був тоді в дуже непевному стані. Річ в тому, що це саме він витяг гниле районне масломолочне виробництво на республіканський рівень. Все просто: грамотний інженер, він розумів, що для модернізації виробничих потужностей потрібні кошти, яких ніхто (в тому числі і рідна держава) і не думав надавати. Тому новий директор пішов на авантюру і на правдами і неправдами добуті кредити організував виробництво козеїну з молока (тоді це був майже революційний крок). Козеїн – це валюта, а валюта – це нове обладнання і т.д.

Він не врахував тільки того, що секретарем райкому може бути тільки людина з психологією кримінального злочинця – так казав Тельман Гдлян, а той знав толк в партапаратчиках. В Яготині теж був райком і теж був секретар, який уміло, нахабно і безкарно організував побори готівкою практично з усіх керівників господарств. То чи може в такому районі якийсь там маслозавод отримувати валюту і проводити реконструкцію виробничих потужностей (ну який же партсекретар повірить, що валюта потрібна для реконструкції? – ха, ха).

Райком, ясно, не може наказати районному відділенню КГБ, тримати цього непокірного директора під агентурним контролем – тільки через обком. Але це райком не може, а спритний партсекретар ще й як може.

Василь Васильович знав і навіть обурювався тим, що інформація від його агента на маслозаводі використовується не зовсім за призначенням. Що саме йому доводилось інструктувати агента і знімати інфу про отримані заводом валютні платежі (чого б цього не робити офіційно через банк?). Однак товариш майор не смів навіть і подумати щоб в чомусь засумніватись, адже виконати наказ партії – честь для справжнього чекіста.

Також товариш майор, будучи справжнім чесним і відданим партії чекістом, дуже любив поласувати продукцією маслозаводу.

Тут треба зробити відступ. Читач може забув, що мова йде про 1985–ий рік, рік «решающий и определяющий», коли полиці магазинів були пусті, а придбати сметану, сир чи те ж масло було неабиякою проблемою. Ясно, що поласувати молочним хотілося і численним агентам, яких опера «прикормлювали», скромно «забуваючи» виплачувати їм належну «дев’ятку», тобто грошові витрати на утримання агентурного арапату, що рахувалися в КГБ по 9–ій статті.

Ніби–то «дрібниця», але саме за цю «дрібницю» я й ухопився.

Петра Олександровича я «ламав» за всіма правила оперативного мистецтва, хоча, якщо відверто, ламати його було і не треба. А коли я пообцяв йому здати агента, який зливає в райком стан валютного рахунку заводу, вербувати його вже було не треба – директор був мені зобов’язаний як земля колгоспу.

Та й я не дуже ризикував, адже агент був не мій і знати про нього я був не зобов’язаний (а хто ж не знає про агентів опера, який з тобою ділить один і той же кабінет?). Та й берегти такого з дозволу сказати агента мені, знову–таки, як чесному чекісту, було проти офіцерської честі. Та й здавав я тіньову схему не резиденту ЦРУ, а офіцеру–оперативнику КГБ, правда в запасі.

Після цього охорона маслозаводу як сказилася – це вам не жарти не пускати на територію заводу цілого майора КГБ. А коли Василь Васильович все ж туди проривався (оперська школа давалась взнаки), то заводський склад раптом став вимагати від нього бухгалтерської виписки з (подумати страшно) його прізвищем на накладній і оплатою в касі. І це продовжувалось не день і не два. Директор заводу був страшенно зайнятий і на дзвінки не відповідав, а коли Василь Васильович все–таки його переймав, то, мовляв, вибач, друже, горю, спішу, почекай хвильку і…

Особливо цінного агента раптом з виробничої необхідності відлучили від бухгалтерії і заперли в цех рахувати бідони, а поки бідони не кінчились, через рахунок проходили кошти, про які райком дізнавався тільки по закінченню звітного періоду і на валюту можна було подивитись реально в цеху, де вона виблискувала нержавійкою нового обладнання.

Наступного понеділка після чергової накачки в райвідділі ми з Василем Васильовичем разом їхали в його авто з Переяслава в Яготин і мовчали. Потім він почав, не дивлячись на мене:

— Миколайович, я знаю, це твоїх рук справа.

— Василь Васильович, ви що забули, що ми з вами на ВИ?

— Та перестаньте… За тіньову схему… тут ви маєш рацію. Давно треба було прикрити це неподобство, а то перетворили КГБ в придаток райому. Я й сам думав її зламати, та якось не рішався, а от як нам агентуру підкормлювати? Вони ж звикли до пайків. А хочеш, я віддам вам підборку на Чернишова? Ну, поваляється вона в вас ще якийсь місяць – і спишеш. Дмитро Григорович видно й справді про неї забув – давно не питає

Я мовчав, обдумуючи почуте і збирався вже відповісти, як Терешко запитав:

— А що справді до старого Чернишова з самої Москви приїздять на партію в преферанс?

________________________

А Дмитро Григорович, не дивлячись на свого свояка–генерала все ж погорів. Ні, він не зрадив «Родіну», просто він любив горілочку, жінок і необліковані гроші з «дев’ятки». Коли нас черговий раз перевіряла наша внутрішня інспекція, то опери, і я в тому числі, чесно зізнались, що цієї самої «дев’ятки» від нашого начальника ми недоотримувли, а тому були змушені вдавтись до приписок і походів на місцеві маслозаводи, ковбасні цехи і крупоружки, благо живемо в Україні, а не на Колимі.

Діму звільнили з начальницької посади, проте закінчив він службу підполковником, старшим оперуповноваженим обласного управління, а на пенсію його проводжали з пошаною і на дорогу навіть дали грамоту.

Якось, вже будучи цивільними, ми випадково зіткнулися з ним в метро. Діма, як завжди був в ударі, розказував як його поважають в службі безпеки якогось там банку, а коли я відверто сказав, що мені це не цікаво, він тут же знайшовся:

- І все–таки ти був випадковою людиною в КГБ.

Я нічого не відповів, але думаю в цьому він дійсно мав рацію.

Оглядаючись на роки служби оперативником КДБ УРСР, згадуються тільки декілька моментів, в яких прийшлось брати участь. Ті моменти були і героїчні, і кумедні, і навіть такі, що і згадувати соромно, не дивлячись на те, що творив їх за примусом та за командою керівництва.

Проте був один момент, який стоїть у споминах особливо. Тоді, якось не придав йому значення, однак з часом, а особливо, коли змінилась і ідеологія, і сама держава, стало ясно, що я був причетний до великої таїни, суперечливої, неоднозначної, трагічної.

ПІДЛЯГАЄ РЕАБІЛІТАЦІЇ?

Останній гетьман України (1750–1764) Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ був заможною людиною, так би мовити, магнатом. Його маєтності – це передусім Яготин, Розумівка Яготинського району, навкруги землі його найближчих соратників – Згурівка, родове помістя Кочубеїв, Тепловка Пирятинського району, родове помістя особистого царського соглядатая за гетьманом графа ТЕПЛОВА.

В цих місцях дотепер живуть люди зі славетними українськими прізвищами.

Одне з таких – Галаган. В Згурівці навіть є невеличкий мікрорайон що називається Галагани, де й дотепер проживають сучасні нащадки цього славетного роду.

В 1984–1985 роках я, як офіцер КДБ УРСР, був залучений до широкомасштабної перевірки знаменитої справи О. КРИВЦЯ, автора і героя книги «Багряними дорогами», що описує діяльність партизанського загону ім. Щорса.

Річ в тім, що після смерті в Москві Юрія АНДРОПОВА, коли генсеком ЦК КПРС став Костянтин ЧЕРНЕНКО, живий ще тоді Олександр КРИВЕЦЬ, керівник промислово–аграрного об’єднання цукрової промисловості Київської області (1945–1980), підтриманий найвищим керівництвом ЦК КПУ та республіканської держбезпеки, звернувся безпосередньо до генсека з проханням «розібратись» у справі про зняття з нього звання Героя Радянського Союзу. (Це був дійсно виключний випадок в історії СРСР, коли особу було з публічним скандалом позбавлено звання Героя Радянського Союзу).

Тоді, в 1984–му році в КДБ УРСР була створена група з перевірки вищезазначеної справи. До цієї групи було залучено й мене, як оперуповноваженого Переяслав–Хмельницького райвідділення УКДБ УРСР по м. Києву і Київській області, діяльність якого поширювалась і на Згурівщину.

Протягом досить тривалого часу (приблизно з літа 1984 по весну 1985 року) мною особисто було опитано від 100 до 150 чоловік – ветеранів війни, ветеранів партизанського руху, колишніх зеків, що відсиділи в ГУЛАГу від 10 до 25 років, свідків тих подій, що проживали на території Згурівського і Яготинського районів. Окрім мене таку ж роботу виконували оперативні працівники Чернігівського УКДБ, що опікувались Бобровицьким та Прилуцьким районами. Опитували ми не просто так, а під запис з відбором письмових пояснень. Ці письмові пояснення разом з результатами архівних пошуків, які проводили працівники Київського і Чернігівського 10–х відділів УКДБ (оперативних архівів, оперативно–довідкових картотек, кримінальних справ і справ оперативного обліку) в подальшому опрацьовувались на спільних нарадах в Київському УКДБ.

Саме тоді доля звела мене з цією непересічною особистістю.

Отже ГАЛАГАН. Борис Григорович.

Тоді, в 1984–му, вже 80–літній Борис Григорович був одним з головних свідків скандальної діяльності партизанського загону ім. Щорса, особисто знав не тільки О.Є. КРИВЦЯ, а й про його «заслуги» перед Вітчизною, а тому й не міг бути обійдений увагою КДБ.

Почалося все зі знайомства: 1904 року народження, уродженець Згурівки, з селян, кадровий офіцер, керівник диверсійно–розвідувальної групи Головного розвідувального управління Генерального штабу Червоної армії, за плечима якого були роки навчання та досвід організації підривної та диверсійної роботи в тилах японської Квантунської армії на Далекому Сході. Після війни звинувачений пособництві німецьким окупантам та керівництві осередком ОУН–УПА, за що відбув в сталінських таборах 25 років.

Незважаючи на свої 80, Борис Григорович мав ясний розум, добру пам’ять і був неперевершеним і дотепним оповідачем. До моїх запитань поставився з неприхованою цікавістю, а коли після відбору пояснення я сказав, що прийду ще, тому що, мовляв, можливо потребуються уточнення чи подробиці – неабияк зрадів. Ще б пак, за останні 20 років я був єдиним, перед ким йому можна було висповідатися. А висповідатися було в чому.

30 червня 1941 року у Львові керівники ОУН Ярослав СТЕЦЬКО та Степан БАНДЕРА неочікувано для німців та всупереч попереднім з ними домовленостям, зухвало проголосили відновлення незалежності України, чим сплутали карти наперед спланованої війни як Гітлеру, так і Сталіну.

Гітлер, не вагаючись, дає команду на репресії щодо керівництва ОУН, заплющивши очі на діяльність так званих похідних груп ОУН, дії яких згодом поширились на всю територію України. Гітлеру була непотрібна якась там незалежна Україна, йому була потрібна Україна, як протекторат рейху, а рядові ОУНівці під час військових дій нехай утримують в покорі український народ – що робити з ними після війни – буде видно (як відомо Я. СТЕЦЬКО, С. БАНДЕРА та багато їхніх соратників були кинуті в концтабір Заксенхаузен).

Сталін же, в проголошенні незалежності, побачив для своєї імперії ще більшу загрозу: незалежна Україна як союзник фашистської Німеччини могла виставити проти Радянського Союзу не один десяток боєздатних дивізій і серйозно вплинути на хід військового протистояння.

За словами Бориса ГАЛАГАНА вже в липні 1941–го в Москві терміново організовуються так звані курси для постановки завдань еліті радянських спецслужб: так він був присутній на міжвідомчих нарадах, на які були залучені диверсанти, тиловики та кадровики Червоної Армії, аналітики НКВС, Генплану, оперативні працівники з НКВС та Генпрокуратури (всього близько 50 генералів та старших офіцерів).

(З погляду сучасного дослідника радянських спецслужб така нарада була б неможлива з причин вірогідної небезпеки витоку інформації та міжособистісної розшифровки осіб–виконавців майбутніх акцій, однак з урахуванням терміновості й нагальності проблеми що виникла та часу в який вона проводилась – початок війни, втрата керованості, безлад – вважаю, що є всі підстави вірити її учаснику – майору Червоної армії Борису ГАЛАГАНУ).

Отже Борис ГАЛАГАН терміново відкликається з Далекого Сходу до Москви, де отримує призначення командиром ДРГ (диверсійно–розвідувальної групи) і знайомиться з її членами, серед яких був і його земляк з Бориспільщини, капітан держбезпеки, Іван КУДРЯ. Це потім, через двадцять років після війни йому буде посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а його ім’ям в Києві назвуть вулицю.

Завдання групи: ліквідація (в тому числі і фізична) керівників та членів похідних груп ОУН, протидія утворенню центральних органів ОУН в Києві та дискредитація ОУН перед німцями. Треба сказати, що на Київщину з цією метою було закинуто ще три такі групи.

Для виконання цього завдання потрібна база. Так вже у серпні 1941 року, перед самою окупацією, в Згурівці з’являється «щойно звільнений з місць позбавлення волі політкаторжанин» Борис ГАЛАГАН. Єдина людина, що знає хто прибув в село є перший секретар райкому.

Треба особливо відмітити ту атмосферу серпня–вересня 1941 року на Київщині та й усій Україні. Паніка, надія, зловтіха, страх, мародерство, безладдя і безвладдя, легалізація криміналітету з одночасно драконівськими заходами НКВС з утримання будь–якогось порядку, арешти й розстріли з–за підозри й без них. Розпач і руйнація. Розповсюдження чуток німецькою агентурою та зухвала пропаганда активістів ОУН, які з’явились невідомо звідки, а потім виявилось, що всі вони місцеві, і серед них є навіть працівники міліції і партійці.

До приходу німців треба багато зробити. ГАЛАГАН щотижня їздить в Київ, де розмістився кістяк його групи. Він повинен передбачити все: проживання, засоби для існування, легалізацію, документи, тайники, майбутні місця роботи, зброю, зв’язок для роботи, зв’язок на випадок провалу, запасні місця схову, явочні та конспіративні квартири…. Найважче те, що йому було заборонено вступати в контакти з представниками місцевих спецслужб. Далі він організовує три закладки для майбутніх партизанські баз в лісових масивах: біля села Піски Бобровицького району, що на Чернігівщині, а також біля Софіївки і Турівки Згурівського району Київської області, куди таємно звозиться продовольство, зброя, набої, медикаменти, одяг…

Організувати закладки – легко сказано. А насправді: треба знайти виконавців, що гарантовано підуть у евакуацію, далі десь щось отримати, навантажити на підводи чи авто, завезти, розвантажити, замаскувати та ще й залегендувати так, щоб ніхто з місцевих і гадки не мав, що там воно таке.

З метою подальшої легалізації особисто знайомиться з активістами ОУН як в Києві так і в області, видаючи себе за людину яка в розпачі шукає виходу. Він шукає і знаходить рекомендації проводу ОУН для подальшої своєї діяльності як провідника ОУН в Згурівці.

Він зробив багато, проте всього не встиг.

Вересень 1941–го. Танки гітлерівського генерала ГУДЕРІАНА замикають кільце в Лохвиці Полтавської області. В оточення потрапляє 400–тисячне угрупування радянських військ. Згурівка в центрі подій, проте допомагати своїм не можна. Скористатись цим міжвладдям може тільки професіонал і ГАЛАГАНА на сході села обирають сільським старостою, першим помічником окупаційної влади.

Тут треба відмітити, що єдиною структурою, що тоді працювала ефективно та злагоджено – похідні групи ОУН. Провідника ОУН на Згурівщині Борис ГАЛАГАН ні на слідстві, під час свого арешту та суду, ні через 40 років після війни так і не назвав. Та й не дивно, адже він оповідав про війну мені, офіцеру держбезпеки. Єдине що сказав: «Може ця людина ще жива. Для чого їй неприємності».

В ці півтора–два місяці проводячи проукраїнську, антибільшовицьку і антифашистську агітацію серед населення «на грані фолу», на грані арештів і розстрілів без суду і слідства, ОУНівцям вдалося неможливе: їм вдалося створити резерв кандидатів для висунення у владні структури окупаційної влади і в поліцію. А якщо зважити на те, що ці люди не призначались німцями, а обирались населенням – у таке важко віриться. Проте це незаперечний факт, підтверджений архівними даними.

Ясно що далеко не всі вони служили «українській справі», не всі витримали тягаря тих лихоліть, багато з них дійсно причетні до видачі німцям та розстрілів як партактивістів, так і людей, що просто попались під руку. За свідченням ГАЛАГАНА, в тому ж Яготині староста й працівники управи в 1942–му організували справжній єврейський погром, під час якого було розстріляно на березі ріки Супій в колишньому гетьманському парку близько 40 осіб, серед яких були жінки, діти, старі люди.

Весною 1942–го ОУНівці, за його словами, влаштували справжнє полювання за яготинськими старостами. Жорстокість породжувала жорстокість. Їх було знищено разом з сім’ями. На питання, чи причетний він до цього особисто – була мовчанка, а потім якесь мляве «та ні».

Тут треба дати пояснення: річ в тому, що восени 1941–го, в той короткий період міжправління, коли червоні тільки–но пішли, ОУНівські похідні групи явочним порядком встановлювали свою українську владу. Коли прийшли німці, то вони, як правило, мусили миритись з цією владою, покладаючи на неї функції свого окупаційного управління. Так, до речі, було і в Києві, де містом майже до січня 1942–го керувала ОУНівська управа, яка навіть намагалась використовувати свій легальний статус для протестів і перешкоджання масових розстрілів в Бабиному яру, за що й поплатилась. В січні–лютому 1942–го членів київської міської управи Олега Ольжича, Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста і Анну Чемеринських, Івана Кошика та Михайла Телігу було розстріляно німцями в тому ж таки Бабиному яру.

На місцях ставленики німців і ОУНівців інколи мирились, а інколи жорстоко ворогували. Так сталося і в Яготині, де німецькі посібники приймали участь у єврейських погромах, за що були переслідувані їх «ОУНівськими колегами».

Партизанський загін ім. Щорса, яким керував О. КРИВЕЦЬ дійсно існував з літа 1942–го до приходу Червоної армії восени 1943–го. Він розташувався в криївці–закладці, який організував перед приходом німців сам ГАЛАГАН. В загоні було 10–15 осіб, активних бойових дій він не проводив, більше відлежувались та переховувались. Книгу «Багряними дорогами» Борис ГАЛАГАН читав. Враження від неї одне – брехня.

Софіївську та Турівську бази–закладки ГАЛАГАН ліквідував як такі, що не пригодились.

Керувати своєю київською групою ДРГ після вибухів на Хрещатику у жовтні 1941–го, які були виконані за прямою сталінською вказівкою без попередження свого ж підпілля, було майже неможливо. У групі пішли сварки і боротьба за владу до чого призвела поведінка самого Бориса ГАЛАГАНА, проте інакше він чинити не міг.

Зі Згурівки Борис ГАЛАГАН від’їхав десь перед колективізацією. Служив у війську, попав у розвідку, вчився на східному факультеті (казав, що колись знав китайську). Про свою службу на Далекому Сході не розповідав.

Під час служби тужив за рідною землею, за своїм людом. «Коли, бувало, почую, як співають дівчата по–нашому – в горлі стискає…». Про Голодомор 1932–33–го чув, та не вірив. І от в 1941–му доля привела його додому. І що ж тут.

Після Голодомору пройшло всього вісім років. Від великої родини – осиротілі рештки. Батько, мати, брати та сестри вимерли. На рідному обійсті – чужі люди. Залишилась тільки тітка та двоюрідна сестра в яких він і жив. Їм він назвався ОУНівцем і вони проповіли йому про мученицьку смерть його родини. Могили рідних шукає дотепер.

Під час окупації «прости Боже, скористався своїм службовим положенням німецького ставленика – чотирьох красних «активістів–ударників», які тоді, в 1933–му, безпосередньо витрушували у людей хліб і збіжжя, самолічно кончив.»

Радянський розвідник, майор Борис ГАЛАГАН виконував завдання. Проте він виконував завдання у себе вдома, на своїй землі, яка пережила страшенний Голодомор. Цю війну він переживав разом зі своєю землею, на своїй землі.

Під час окупації Борис Григорович бачить сліди злочинів більшовиків в Згурівці і навколишніх селах. Злочини 1932–33 років. Йому вже не до партизанів і не до ОУН. Йому навіть не до німців. Під час слідства смершівці вилучать у колишнього розвідника ГАЛАГАНА декілька пухлих тек документів, які він викрав у райкомі, райвиконкомі, військкоматі та міліції під час евакуації, та декілька кримінальних справ зі свідченнями і розповідями очевидців голоду.

«Я знав, що таке творилось в Китаї, та не знав, що в моїй Згурівці було ще гірше».

Питання: на чийому боці він воює, постало руба, адже треба було постійно їздити до Києва, де його керівництва потребувала група, його група. Його поведінка стала помітна підлеглим. Закон підпільної боротьби суворий і жорстокий – він повинен не просто відсторонений від керівництва, він підлягає терміновій ліквідації. Свої стали чужими.

Тільки завдяки тому, що він проживав у Згурівці, він уцілів. Деякий час він ще працював по інерції, а потім впав у апатію. Він просто перестав їздити до Києва. Просто пропав.

Всю свою енергію Борис ГАЛАГАН вкладає в діяльність сільського старости. За його словами, він перебирає на себе керівництво осередком ОУН, намагається встановити зв’язок з керівництвом УПА, передати керівництву УГВР ініціативу про створення УПА–Схід. Проте розуміє, що ініціативи треба втілювати в життя, а в нього всього один однодумець – згурвський підстароста Віталій ТОВСТЕНКО, тямущий хлопець, особисто ним завербований.

Борис Григорович вже не мав сил і бажання щось робити. Саме в цей час він ліквідовує «ударників», якихось випадкових німців чи мадьярів, а потім запив і упав на дно.

Під час війни навіть на перевірку інформації про місце знаходження члена групи йшло дуже багато часу. Борис ГАЛАГАН скористався цим. Ще деякий час автоматично виконував обов’язки голови Згурівської управи.

В 1943–му фронт підкотився до Згурівки.

Борис Григорович був професіоналом, він міг легко піти з німцями чи без них. У нього були гроші, зброя, здоров’я… Не було волі. Та і йти було нікуди. На чужині він вже був.

Він знав, що його розстріляють. Він навіть хотів цього. Він не хотів тільки одного – слідства і суду. Проте саме це він і отримав.

Арешт привів його до тями. Йому захотілось жити.

Про розвідника Бориса ГАЛАГАНА я тоді, в 1984–му доповів по команді. На нього приїжджали подивитись не тільки мій безпосередній начальник, але й деякі високі чини КДБ з Києва. Просто так, з цікавості. Проте, чомусь, він ні з ким не був відвертим. Крім мене.

Я не знаю, чи дожив Борис Григорович до проголошення незалежності України. В 1991–му йому повинно було бути всього 87. Мабуть дожив. Він мусив це зробити. З принципу.

________________________

ШПИГУНОМАНІЯ

Зима в рік після Чорнобиля була надзвичайно сурова і сніжна, мабуть така буває раз на років з двадцять – снігу навалило в полі по пояс, а в лісах, селах і містечках – в добрячий людський зріст. Морози столи люті і довгі, такі, що вже до середини січня всім добряче набридли.

Снігова заметіль внесла корективи в міжнародні автоперевезення, які здійснювали як вітчизняні, так і зарубіжні далекобійники. Деякі ділянки трас республіканського значення, які ще до морозів почали було ремонтувати (все, як у нас завжди робиться) з початком стійких морозів і сильних снігопадів стали абсолютно непроїзжими і раптом така тиха, патріархальна і провінційна Згурівка, що завжди лежала вдалині від магістралей, стала на деякий час транзитним пунктом європейського значення. Правда згурівчани від цього як нічого не мали, так і не замали, а от для декількох місцевих міліціянтів і одного гебешного опера це стало знаменною подією, про що й мова:

Через Згурівку раптом почали регулярно проїжджати вантажні сорокатонні «Мерседеси», «Фіати» і «Сканії» з невідомими і незвичними нашому оку іноземними номерами і білими табличками ТІR, чого мабуть ніколи до того й не бувало. Тут взагалі, якщо в селище чи навіть і в якесь районове село в’їжджає іномарка, чи то легкова, чи ж то вантажна – то про це повідомляють начальнику місцевої міліції і, обов’язково, представнику місцевої контррозвідки. З нею міліціянтам загризатися не резон, адже принаймі всі офіцери знали, що свого часу покійний московський генсек Андропов за неповний рік свого правління зробив нашій рідній міліції дуже болючу капость.

Уявляєте собі, він офіційно, на законодавчому рівні визнав гебешників вищими за міліціянтів. І не просто вищими, але й доручив гебешним структурам на всіх рівнях «взяти в контррозвідувальне забезпечення органи міліції», про що довели до відома партійному, радянському і міліційному генералітету. Що це означало на практиці – означеному генералітету пояснювати було не треба. За кожним службовим, а то й особистим їхнім кроком тепер могли слідкувати гебешники, проводити по відношенню до міліціянтів дізнання, досудові перевірки, заводити не тільки справи оперативного обліку, але й кримінальні. І ще це означало, що в кожному міліційному підрозділі гебешники будуть мати своїх стукачів на законних підставах, завданням яких було винюхувати і вишукувати «порушення соціалістичної законності при виконанні органами міліції свого службового обов’язку» — а це вже не жарти.

Одне слово, кожен начальник міліції, яким би поважним чи гоноровим він не був, тепер бігав до якогось там хай і найнедолугішого гебешного лейтенанта, так само, як і до першого секретаря райкому.

Того ранку, тільки–но я вийшов з під’їзду свого будинку в сонячний морозний ранок і вдихнув повітря, настояне на степовій зимовій ночі, як мій романтичний настрій нагло перервав місцевий дільничний Мишко Євтух. Взагалі–то він був ніби–то моїм агентом і про це здогадувалась майже вся Згурівка, я ж робив вигляд, що ні я, ні Згурівка цього не знає, хоча б для того, щоб ні та ж Згурівка, ні місцеві міліціянти зі своїм хапугою–начальником не змогли навіть уявити, що їхній міліційний відділ контролюється двома справжніми агентами, один з яких був у ранзі заступника цього ж начальника, регулярно пив горілку з ним, про що і писав письмові донесення.

Мишко вже з годину чатував на мене у своєму на вигляд пошарпаному, але всередині міцному, доглянутому і дебелому «Москвичі», що дасть фору будь–якій «Волзі», а то й навіть престижній іномарці.

Одразу ж він сказав, що виконує наказ свого начальства, яке веліло повідомити мене про визначну подію районного масштабу: за селом Середівка посеред поля на узбіччі дороги біля віїзду на трасу Київ–Прилуки з учорашнього дня стоїть італійський причіп з вантажем без тягача. Ніхто окрім Діда Мороза вантаж не охороняє і за ніч його мабуть вже занесло снігом, якщо там ще залишилось що заносити.

- Їдьмо глянемо, – запропонував він і ми поїхали на його «Москвичі» пробиваючи бампером снігові замети.

Дорогою я згадав, що напередодні мій начальник розписав мені якийсь дивний папірець–орієнтування з обласного управління, що закликав мене «проявляти пильність» по відношенню до італійських автоперевізників, яких ніби–то небезпідставно підозрюють до причетності в співпраці з італійським корпусом карабінерів, і на яких там, в Італії, покладені обов’язки по веденню закордонної розвідувальної діяльності. А ще там було рекомендовано в разі необхідності, а також для отримання консультацій зв’язуватись з відповідним обласним опером–аналітиком (блін, ого як виріс, а ми ж з ним разом вчились у Ташкенті), що якраз веде справу з оперативного вивчення цих хлопців.

Проїхали Аркадіївку, Середівку, ось засніжене поле, а ось і наш об’єкт. Причіп без тягача дійсно стоїть на узбіччі, руху транспорту не заважає, але сьогоднішній вранішній грейдер вже наполовину накрив його свіжим снігом. Розібратися, що ж там під затентованою парусиною було практично неможливо – не різати ж брезент.

Походили кругом, прикинули на око відстань до села – мабуть кілометрів зо три, якщо й були виставлені якісь знаки аварійної зупинки – то де ти їх там знайдеш в снігу. На тому й покінчили, та й поїхали додому, обговорюючи будівництво будиночків для переселенців з чорнобильської зони, на якому районне начальство латається будь–здоров. Тут тобі можна вкрасти (в особливо великих розмірах) не тільки будівельні матеріали, але й газові плити, газові балони, і холодильники, якими повинна бути укомплектована кожна садиба, та де там…

Прийшов у свій кабінет і одразу доповідаю телефоном своєму начальнику, так, мовляв, і так, причіп з італійськими номерами без тягача і без охорони посеред поля вже півдоби мерзне, прошу санкцію до його перевірки власними силами і отримую стандартне – чекати подальших інструкцій, без команди – ні кроку. – Єсть.

День пролетів у звичних турботах: вишукував по селах своїх «вірних агентів», що завжди ховались від мене, як миші від кота, бо знали, що треба на цей раз вже щось писати, минулого ж разу обіцяли, а писати було нічого, а видумувати було ліньки.

Вже закінчився робочий день, удома повозився з дітьми, переглянув програму по телевізору «Час» — ой, що робиться, невже і справді говорити можна все, навіть начальство критикувати, та де там начальство, ідеї комунізму і ті під сумнів ставляться… Що ж буде? Невідома прийдешня мгла завжди лякає.

Вже потягнувся до полиці з книгами, ось позавчора пощастило вилучити у «вошивих інтелігентів» заборонений роман «1984» Джорджа Оруелла, треба дочитати, бо начальник вже нагадував, питав коли книгу привезу, видно теж цікавиться забороненим.

Начальник мій, підполковник Коля Ляхович, треба сказати, це не той самодур що був у нас раніше, а людина столична, думаюча, відповідальна і тактовна. І тактовна не тільки з нами, але й з усіма. Перед першими секретарями не стелиться, добуту операми інформацію про безгосподарність, крадіжки та привласнення з використанням службового положення і самодурство «особами приближеними до тіла» надає в райкоми не усно, як його попередник, а як і годиться, через реєстрацію у секретарів, що викликає тихе невдоволення і навіть страх у районних «власть імущих». Та й вилучену літературу і касети з каверзними піснями не реєструє, знає що такі реєстри можуть колись зламати людські долі… Боюсь такий довго у нас не затримається.

Годині о десятій вечора в двері постукали: Коля Ляхович власною персоною.

- Поїхали, — коротко але ясно наказав він. Внизу, біля під’їзду всюдихід ГАЗ–66 будка з київськими номерами і емблемою міністерства зв’язку СССР.

Залазимо в будку, там всередині горить справжня буржуйка, гріються якісь люди. Знайомимся: підполковник і два капітани – бригада київського ОТУ (оперативно–технічне управління центрального апарату КГБ УССР – займається технічним забезпеченням оперативно–розшукової діяльності. Це саме вони встановлюють за вимогою оперативників всілякі там прослушки, підгляди, займаються радіоперехватом, телефонними прослуховуваннями і технічним, тобто фото-, кіно–і аудіодокументуванням в інтересах КГБ і прокуратури «протиправної діяльності ворожих і злочинних елементів»). Тут же в будці ще один майор Василь Васильович, мій яготинський колега, а також і…

— Привіт викормишам ташкентського «осиного гнізда», — щира знайома і майже рідна посмішка людини, з якою є що згадати і з якою по душам не спілкувався вже років з п’ять. Все коли бачимось, то якось на ходу: привіт – привіт, а завжди так хочеться послухати і сказати щось потаємне. Тоді, коли ми вчились, якось трапилась пожежа в московській дзержинці, як називали між собою опери Вищу школу КГБ СССР імені Дзержинського. Про пожежу якимось чином дізналися іноземні кореспонденти, а потім світова преса друкувала фоторепортажі і коментарі, і всі вони мали приблизно однаковий заголовок «Горить осине гніздо КГБ». Так, з легкої руки закордонних борзописців, ми і стали називати всі свої гебешні учбові заклади.

Капітан Володя Павловський, а це був він, мій однокашник і хороший товариш, якраз зараз займався оперативним вивченням італійських вантажоперевізників, що підозрювались в співпраці з італійською розвідкою.

— Що ж трапилось у нашій Богом забутій Згурівці, щоб сюди прибула така солідна бригада бравих контррозвідників?

— Володя, ти ж знаєш, питання у нас не задають. Якщо будуть підстави і підозри підтвердяться, тобі буде доведена та частина інформації, яка буде необхідна для виконання своєї частини роботи. І не більше. А зараз краще керуй, куди саме їхати, — я беру переговорний пристрій з водієм, виглядаю у віконечко, керую.

За розмовами «а пам’ятаєш…» незчулися коли прибули на місце. Стали посеред дороги, бо узбіччя було засипане вже добряче змерзлим снігом від грейдера–снігоочищувача. Починалася хуртовина, яка у відкритому полі відчувалась по–особливому.

Цікава виявляється картина: більше ніж 100 кілометрів від Києва, до найближчого житла кілометрів зо три, пусте засніжене поле, дорога, що ось–ось буде заметена, зима, хуртовина, глупа ніч, навкруги ані душі – і група столичних контррозвідників самовіддано шукає ознаки чи сліди шпіонажу.

Походили кругом, покурили. Доступитись до причіпа, а особливо до вантажу було практично неможливо.

— Чого там думати, — раптом взяв на себе команду ОТУшний підполковник — Під’їжджай впритул, — це він до водія всюдихода, — якщо там щось є, прибори покажуть, адже відстані в три метри для фіксації досить.

Ми з яготинським колегою і нашим начальником мовчки переглянулись. Що там вони шукають? Що і хто покаже, які прибори, яка фіксація? Проте запитань не задавали, а мовчки спостерігали за процедурами людей бувалих.

Наш ГАЗон, включивши обидва мости і ревучи мотором на повну потужність, поліз на снігову кучугуру узбіччя, ніби намагаючись притулитися до іноземної залізяки. З першого разу не вдалося, потім була ще друга і третя спроба. Коли під колесами змерзлий сніг, а насправді крижані брили, було прогорнуто, будка приліпилася до причіпа.

Ми утрьох стояли і мерзли на пустій дорозі, спостерігаючи, як ОТУшники то вибігали з будки, то знов туди заскакували, носились з якимось приладами і датчиками, щось підігрівали, бо замерзло, щось там у них не включалось, потім включилось, але не показувало, а потім включилось і показало однозначно — Є.

З будки виліз ОТУшний підполковник, обличчя його випромінювало задоволення від вдало виконаної роботи і навіть радість.

— Дозвольте доповісти, — офіційно почав він, — у вказаному вами об’єкті ми тільки–що виявили працюючий радіопередавач з потужністю що достатній для передачі радіосигналу на відстань до 200 кілометрів. Такі радіопередавачі використовуються НАТОвськими розвідслужбами для передачі сигналу на супутники, що пролітають над нами. Орієнтовно, радіозакладка знаходиться в причепі під тентом. Офіційний документ про проведення оперативного заходу і його результати ваш підрозділ отримає завтра за підписом нашого генерала. Надалі чекаю на ваші вказівки, бо після позитивної фіксації шпіонського спорядження я, згідно нашої інструкції, перехожу у повне ваше розпорядження.

Ми, місцеві опери, стояли приголомшені. Такого ні в моїй практиці, ні в практиці мого безпосереднього начальства ще не було. Коля Ляхович теж був розгублений:

- А на які команди ви чекаєте?

- Наша машина обладнана радіотелефоном, можете зв’язатись з оперативним черговим по управлінню, або ж навіть і з самим вашим генералом, — відповів ОТУшник.

Всі дружно залізли в будку, де теплом розливалась стара і надійна дідівська буржуйка. Хоча було вже за північ, спати не хотілось, відчувалось збудження, причетність до чогось такого відповідально–державного, що і було основним виправданням нашої сумнівної не завжди законної з точки зору людської моралі діяльності – ще б пак, ми виявили справжнє шпіонське приладдя, що воно ось тут, в метрах трьох–чотирьох за фанерною стінкою автомобільної будки під парусиновим брезентом функціонувало і саме зараз активно використовувалось іноземною розвідкою проти нашої рідної держави, а значить проти нас.

Обізвалась трубка радіотелефону. Коля Ляхович «пташиною мовою» (тобто такою, яка не мала жодного слова про справжню подію, але людині обізнаній і причетній було ясно про що ведеться) доповів про подію черговому по управлінню, той наказав чекати зв’язку з заступником начальника управління, якого зараз піднімуть по тривозі.

З годину чекали на дзвінок начальства. За цей час повз нас проїхало дві машини, водії яких дружно нас обматюкали, та ми на це не зважали, адже ми були не просто «при виконанні», ми з нетерпінням чекали на «особливе розпорядження».

Нарешті радіотелефон ожив. Коля кинувся до трубки і тут же мовив: всім, окрім капітана Павловського, покинути будку і забезпечити конфіденційність переговорів.

Ми з яготинським майором і ОТУшниками нехотя полізли на мороз, а самих цікавість аж розпирала. Але виявилось, що цікавість розпирала тільки нас з майором, бо ОТУшникам видно таке було не в диковинку, таке їм хоч і не часто, проте доводилось бачити, мало того, вони знали чим все це закінчується, проте нам не казали, не розчаровували.

Нам прийшлось ще з півгодини добряче померзнуть, поки нас з яготинським майором не покликали в будку, де слово взяв Володя Павловський, ставши раптом серйозним і офіційним:

— Я отримав санкцію від свого керівництва поставити вас до відома про обставини справи оперативної перевірки щодо італійських вантажоперевізників. Суть справи: розвідка НАТО якимось чином, можливо через вербовку джерела з московського генерального штабу нашої армії отримала оперативні плани Київського військового округу на особливий період. Особливий період – це період можливого воєнного конфлікту між збройними силами країн–учасниць Варшавського договору і НАТО. За цими планами війська округу мають завдання пройти маршем через Румунію, Угорщину і Югославію і окупувати північну, а по можливості і всю Італію.

Видно НАТОвці поділились цими даними з італійцями, тому що вже декілька місяців тому як ми, через закордонну агентуру отримали дані про інтерес італійської військової розвідки та їхнього корпусу карабінерів зокрема, до з’єднання стратегічної авіації що дислокується в 50 кілометрах звідси в Прилуках.

Особливий відділ КГБ прилуцького гарнізону (а це є підрозділ військової контррозвідки, що армійському керівництву ніяк не підпорядковується) поставлено до відома і від них отримані дані, що з’єднання стратегічної авіації, згідно з планами округу на особливий період, повинно нанести ядерний удар по виявленим нашою військовою розвідкою військовим базам НАТО на території Італії, а також в разі можливості (це тоді, якщо виживуть) ще й допоміжний удар по середземноморським військовим базам Туреччини, Греції і Франції.

Агентурою і оперативними засобами обласного управління разом з контррозвідкою центрального апарату і контррозвідкою Київського та Прикарпатського військових округів зафіксовані зміни маршрутів автоперевізників італійських і югославських фірм, що займаються поставкою різних народногосподарчих товарів в СССР так, щоб вони проходили через Прилуки, куди вони ніколи не їздили через погані дороги, а також через траверс напрямів зльоту і посадки аеродрому прилуцької військової авіабази.

Зараз ми, разом з покинутим італійським автопричіпом з працюючою радіозакладкою знаходимось в менше ніж в 50 кілометрах якраз на траверсі прилуцького аеродрому, який післязавтра (!!!) буде задіяно згідно планів округу по проведенню оперативно–тактичних військових навчань округу з імітацією виконання планів особливого періоду, а саме нанесення ядерного удару по цілям в Італії.

Керівництво контррозвідки комітету допускає можливість використання виявленої радіозакладки для знаття радіоінформації з літаків стратегічної авіації, їх радіообміну зі своїми базами, а також з радіоджерел авіабази і передачі цих даних на супутники–шпигуни НАТО.

Завданням нашої групи є відключення радіопередавача на супутник і залишити в робочому стані записуючий пристрій для подальшого документування протиправної діяльності іноземних спецслужб на території СССР. Також поставлене завдання забезпечити повну конфіденційність операції що проводиться від населення, місцевих правоохоронних органів, а також від радянського і партійного активу району і області.

Суха, офіційна і ділова мова Володі, а також те ЩО САМЕ він говорив, мало не призвела нас, оперів місцевого відділення, до стану ступору, а вийшовши з нього ми ніяк не могли зорієнтуватись – що ж саме треба робити зараз, глупої ночі за північ серед поля широкого біля покинутого причепа.

Поки в будку залазили ОТУшники, ми трішки отямились. Коля Ляхович чомусь невпопад тут же на листку паперу зі свого портфеля написав у правому верхньому кутку «цілком таємно. Екземпляр № 1. План оперативних заходів по ДОП …» і запитав у Павловського:

- А як справа називається?

- А так і називається «Дело оперативной проверки «Дальнебойщик».

- А біс з нею, з назвою, — вже повністю опанувавши себе мовив він — Папери потім напишемо, а зараз місцеві опери – за лопати відгрібати сніг, а ви, ОТУшники, шукайте місце закладки.

Наступну годину я, аж цілий капітан і Василь Васильович, аж цілий майор, у світлі фар ГАЗона відгрібали від причепа сніг, що вже схопився кригою. Піт котився градом, а пальці рук відмерзали. Десь годині о третій під’їхала якась машина:

- Хлопці, що трапилось, може підмогти?

Ми заклякли – оце тобі і вся конфіденційність.

- Проїжджай мужик, тут нас досить, ми наперемінку, — раптом знайшовся Василь Васильович, що мовчав ще звечора.

Поки ми воювали зі снігом, а ОТУшники шнирили під тентом, наш начальник радіотелефоном викликав підмогу: з самого Переяслава оперативну машину–всюдихід «Нива» нашого відділення з особистою зброєю відділення. До цього моменту я й не знав, що у нас у відділенні на озброєнні є на кожного опера автомати АК–74 і навіть гранатомет «Муха». Все це вже вранці привіз наш водій, сержант Петро.

Якраз перед його приїздом ОТУшники, відморожуючи пальці і що п’ять хвилин бігаючи в будку до буржуйки, все–таки знайшли закладку, що була розміром зі звичайний транзисторний радіоприймач, перевірили її на предмет замінування і самоліквідації, зняли її і занесли в теплу будку. Далі була вже моя робота. Як єдиний легальний місцевий, я повинен був забезпечити не тільки охорону, але й конфіденційність, використовуючи для цього всі можливі в тому числі і особисті засоби.

Після невеликої наради, де Коля Ляхович запропонував кожному викласти свою думку і плани, мовчки і терпляче всіх вислуховував, нарешті владно припинив базар і мовив:

— Всім дякую. Я вас вислухав, а рішення приймаю таке: під підписку про нерозголошення розкрити сам факт проведення операції КГБ перед начальником Згурівського вузла зв’язку Мацепурою. Без нього будка машини зв’язку в чистім полі за селом та ще і в заметіль була сильно примітна. Залучити начальника місцевої міліції, а також дільничного Євтуха, до організації міліцейської огородження місця стоянки причепу, попередивши, щоб ті ні в якому разі, під страхом смерті, не додумались зупиняти вантажівки ТІR.

Поки я їздив у Згурівку вербувати начальника місцевого зв’язку Сашка Мацепуру, що за сумісництвом був ще й моїм кумом, а також ставити завдання Мишку Євтуху, відриваючи його від його ж роботи (чому він був тільки радий), в чистому полі відбулась «заміна гравців». Будка «міністерства зв’язку» була майже така самісінька, тільки трішечки інша, хоч і з тими самими номерами що і в попередників, але самих ОТУшників вже не було. Замість них в будці вже без буржуйки, проте з модерновим автономним електричним опаленням, сиділи кремезні хлопці з товстими шиями і накачаними біцепсами, з важенною і громіздкою сумкою вороненого залізяччя, які відверто не приховували, що вони не обтяжені аналітикою, розумовою діяльністю і «не ведающие, что в мире есть печаль». Це були розвідники і група захвату з управління зовнішнього спостереження.

Сашко Мацепура, з яким я приїхав на його ж службовій машині районного вузла зв’язку і якого в «нашу» будку не допустили, мовляв, там немає нічого цікавого, тут же на карті показав, що в цьому районі є його НУП (необслуживаемый усилительный пункт магістральної лінії зв’язку – бетонна будка на узбіччі дороги засипана землею), що знаходиться в кілометрі звідси в зоні прямого зору через поле і що там, під виглядом ремонтників, можна облаштувати тимчасову базу і пункт спостереження за об’єктом. Для нас це було не просто дуже доречно, але й вирішенням всього нашого геморою з маскуванням і легендуванням операції.

До вечора чисте поле було обложене двома ніби–то міліцейськими ДАІшними постами, що були від причепа на максимальній відстані, проте в полі прямого зору і двома бригадами гебешного зовнішнього спостереження і груп захвату, одна з яких сиділа через поле в будці «машини зв’язку» біля НУПу, а інша з протилежного боку поля в іншій будці, яку той же Мацепура позичив в місцевому колгоспі «для забезпечення особливо важливих ремонтних робіт на магістральній лінії зв’язку державного значення». Ясно, що «автономного опалювання» чи хоча б буржуйки в іншій будці не було, а тому група захвату грілася біля тут же розкладеного вогнища, від якого смачно пахло шашликами. З самого Києва спеціальною оказією були привезені для всіх (!) справжнісінькі і новісінькі баранячі кожухи і валянки, а назавтра обіцяли ще й буржуйку. Особливим колоритом був трактор «Бєларусь» з мацепуриної контори, яким він самолічно притіг колгоспну будку (ну й Сашко, я й не знав, що він ще й тракторист).

Коли ми закінчили роботу з організації всього цього антуражу і зібрались пізно ввечері в командній будці, де командував вже не наш Коля Ляхович, а цілий полковник з управління контррозвідки центрального апарату, то дізнались, що наша затія – це надовго. По закритій лінії радіозв’язку шифром передали, що італійський тягач TIR марки «Сканія» без причепа тільки годину тому перетнув державний кордон СССР в Мостиську в напрямі до Європи, так що коли він повернеться було невідомо. Ну і з метою забезпечення конфіденційності проведення операції нам з Василем Васильовичем було наказано назавтра і в подальші дні дефілювати по своїм містечкам обов’язково на виду у районного начальства, демонструючи тим самим, що «в Багдаде всё спокойно».

Все інше вже відбувалось без мене.

Днів чотири чи п’ять, я займався свою буденною роботою, щодня двічі, або й тричі, роблячи заклопотаний і діловий вигляд, з’являвся в райкомі, райвиконкомі, місцевій міліції, військкоматі, старався втрапити на якісь там наради, а між тим ще й полював на своїх агентів, що не встигли сховатись, вимагаючи від них сигналів про антисуспільну діяльність пересічних посполитих, а також революційної пильності у виявленні «врагов». В бік же Аркадіївки і Середівки їздити мені було заборонено.

Потім вже в буденному режимі мені зателефонував мій начальник Коля Ляхович і наказав прибути такого–то дня і на таку–то годину в наше обласне управління в Київ на Аскольдів переулок для особистої участі в «наказании невиновных и награждении непричастных».

На підсумковій нараді осіб причетних до «пресечения шпионско–диверсионной операции НАТОвских спецслужб на територии нашей страны» я дізнався, що затриманих в Середівці італійських відіїв–далекобійників, що приїхали таки по свій причіп з компресором для якогось сумського заводу, прийшлось відпустити під страхом міжнародного скандалу і реальною можливістю розірвання надзвичайно вигідного для московських чиновників вартісного договору про співпрацю між сумськими машинобудівниками і якимось там італійськими фірмами. Що знайдена нами радіозакладка так і не була прив’язана до когось конкретно і не була доведена такою, що використовувалась з підривною метою. Також було сказано, що ми повністю провалили операцію, не провівши повну розробку підозрюваних з конкретними іноземними іменами і прізвищами (про таких я чув вперше) і не завербувавши в їх лавах свого надійного джерела інформації.

Нам також розказали, що наше командування в основному нами не задоволене, але відзначаючи наше рвіння, відданість і старання, а також отриманий контррозвідувальний досвід, вся наша група представлена до відзнак. Так, якомусь полковнику, про якого я почув вперше, було присвоєно звання генерала, того полковника, якого я всього раз бачив в будці з автономним опаленням в кожусі і у валянках, нагороджено орденом «Красная звезда», далі було перераховано з десяток прізвищ (у томі числі і мого однокашника капітана Володі Павловського), яких було нагороджено медалями «За боевые заслуги», і вже наостанок ще десятків зо два прізвищ, з яких моє було передостаннє (останнім був наш сержант Петро) що отримували від Родіни грошові винагороди розміром від 100 до 40 совєтських дерев’яних рублів.

Після наради до мене підійшов Володя Павловський і запропонував:

- Махнём нє глядя: твій сороковник проти моєї бранзулєтки, — всі хто це чув, щиро розсміялись.

Потім, пропиваючи в надійному місці мною чесно зароблені сорок рублів, до яких Володя доклав ще щось зі свого «жалування», ми обговорювали цю подію:

- Уявляєш, — говорив він, — і це називається «защита Отєчества». Були б дурні ті італійці з НАТОвцями, якби дізнавшись, що на їхні голови планується атомна бомба та ще й проводиться генеральна репетиція апокаліпсису, не полізли до нас. Якось наші доблесні розвідники, викрадаючи у них практично все, що вони ховають у своїх сейфах, з сорокових років ні разу не добули планів «нападєнія на СССР». Чому? – А тому що немає таких сатанинських планів у нормальних людей. Це тільки у нас, з часів «вєлікого Лєніна» постійно совєршенствуються плани «мировой революции». А головне, чому ми так бідно живемо? Та тому, що ті їхні кремлівські «революционные» плани – це не тільки якісь там нешкідні папірці і картинки, це ще і багатоміліардні кошти з державного бюджету, це кров, піт і сльози наших з тобою рідних і близьких, це хліб і майбутнє, що забрато у нашого народу…

- А я підозрюю, що планів захисту нашої країни в московському генштабі до сих пір так і не придумали – не було команди. Так само як і в 1941–му, їх ніколи не було.

- Що й говорити, — закінчив він, чокаючись чарками, — одне слово – імперія Зла.

ПІДВИЩЕННЯ ПО СЛУЖБІ

Людство завжди мріє про гармонію, про золотий вік, про відповідальних правителів, про досконалий устрій суспільного правління, який є гарантом і основою всенародного добробуту і високого рівня життя. На жаль, моєму народу цього не дісталось.

Чим підліша, нахабніша і злодійкувата влада – тим більше самовихваляння, позірності підлабузництва і брехні, в тому числі і на державному рівні. Нікого вже не дивує нагла брехня в шкільних підручниках, в газетах, радіо, телебаченні. Один брехун змагається з іншим, а перемагає третій, теж брехун… Брехня – це бізнес і великі гроші. Брехня – це спосіб тримати у покорі. Брехня – це золото, зброя і кайдани. На жаль ми живемо в світі брехні, що називається державною ідеологією.

Так було, так є… Невже так буде завжди?

Те саме і з начальниками.

За мою недовгу військову службу в органах КГБ у мене було п’ять начальників. Двох з них я описую в своїх оповідках, бо вони аж занадто запам’ятались своїм самозакоханим самодурством, нелогічними діями і наказами і… безкарністю. Вони вічні, бо вічна система що їх породила. Вони потрібні системі, бо вони і є системою.

Були в мене ще три начальника, які пройшли крізь мою службу і життя якось непомітно і тихо, без яскравих споминів, без героїзму, якого в моїй службі слава Богу так і не трапилось і без гучних скандалів. Це були звичайні нормальні мужики, що попали в начальницькі крісла через елементарний недогляд системи, або ж через катастрофічний брак цих самих самодурів, яких, знову ж таки, слава Богу, в нашому житті значно менше, аніж людей нормальних, освічених і відповідальних.

Одному з таких начальників, тихому підполковнику Миколі Миколайовичу, я і завдячую своїм підвищенням, та тим що вирався сам і вирвав свою сім’ю з глухої провінції і переводом на службу ближче до столиці. Хоч навіщо ображати цю провінцію? Ще Юлій Цезар казав: «Краще бути першим на селі, аніж другим в Римі». Та то царі і імператори, нам що до них.

Саме йому я вдячний за те, що своїм переводом він врятував мене або ж від тюрми, або ж і від кулі в потилицю. В наш мирний і тихий час дуже популярні «самогубства» і «автомобільні катастрофи» за участю осіб «наближених до імператора», що страждають на муки совісті, моралі чи честі, а коли ж вони уникають цієї долі, то потім проклинають своє колись сите життя десь у сирих в’язницях в оточенні осіб, цією ж таки совістю, мораллю і честю не надто обтяжених.

Микола Миколайович з’явився в Згурівці за рік після Чорнобиля, коли наш край було вже остаточно визначено як місце переселення сільського населення Чорнобильського району і почалося масове житлове будівництво. В район потягнулася будівельна техніка з промислових центрів Запоріжжя і Дніпропетровська, наїхало будівельників, заробітчан, іншого потрібного і непотрібного люду, одразу на дев’яти будівельних майданчиках розпочалося будівництво тисяч стандартних будиночків сільських садиб.

Населення району практично одномоментно збільшилось більше ніж в півтори рази, ясно, що зросло і навантаження на всі районні служби – від комунальників до торгівлі, від зв’язківців до побутовців.

До речі, коли я ще вчився в спецшколі КГБ, якось на семінарі у полковника Артура Вікторовича Черткова, на той час нашого улюбленого викладача і одночасно політичного оглядача московської газети «Правда», а вже за деякий час професора Колумбійського університету в США і, знову ж таки за сумісництвом, політичного оглядача тамтешнього солідного видання «US news and wold rеport», він поставив нам запитання – до якої сфери суспільної діяльності віднести службу держбезпеки. Це все–таки не оборона, бо воює більше зі своїми, це і не правоохоронний заклад, бо більше практикує беззаконня… Після палких дебатів ми прийшли до висновку, що КГБ – це все–таки сфера послуг. Послуги ми, бачте, надаємо рідному суспільству, ставлячи його раком.

Та вернімось до згурівщини – частини Яготинського району, що колись в якісь лихі часи вже була районом і в яку на найвищому рівні (без ніяких там дебатів у Верховній Раді – золоті часи) вирішено було знову його повернути з організацією повноцінного райцентру в містечку Згурівці. Ну а якщо район, то перше – райком, друге – райвиконком, потім ще райміліція, райпрокуратура, і ще не раз рай…, аж до райвідділення КГБ. Відділенню, ясно, потрібен начальник, а це вже солідна посада цілого підполковника. Отак у нас і з’явився Микола Миколайович спіхом, галопом, по недогляду однозначно не самодур, бо читав книжки, думав, сумнівався і… боявся. Як всі нормальні люди.

Роботу ми почали з забезпечення всіх старо–і новонароджуваних районних служб контррозвідувальним обслуговуванням, перевірки кандидатів на відповідальні посади, що посунули сюди хмарою трутнів, благо що сам Перший дав чітку вказівку, без зауважень КГБ райком ніяких кадрових рішень приймати не буде.

Ми були і раді, чого б нам не «прокинути» кандидатів по оперативним облікам, довідковим картотекам і інформаційним масивам, не запросити про них думку колег по їх старих місцям роботи – а? Не тут–то було. Перший, видно був аж занадто недосвідчений. Йому просто здалося, що з КГБ можна погратися, а коли ми на КОЖНОГО його кандидата стали видавати те, що нам присилали, Перший, та й весь райком, спікся.

Нам з Миколою Миколайовичем однозначно стало ясно, що кадрова політика будь–якого райкому – це святе з святих, що туди не дозволено пускати нікого, ніякого КГБ, бо саме тут закопана відповідь на будь–яку корупційну схему. Ці наші догадки підтвердились раптовою появою в нашій глушині самого нашого генерала, який тихо і без крику пояснив нам, що на військовій службі головне – це триматись подалі від начальства і поближче до кухні. І не лізьте зі своїми пропозиціями. Річ в тому, що кандидати на районні посади – це прерогатива області, а там навіть банкуючий не знає що буде після здачі – покер чи підкидний.

- Не лізьте в райкомівське болото, краще он допоможіть міліції і прокуратурі розібратись з «чорнобильським» будівництвом: поставки, забезпечення і витрати матеріалів, пройдіться по проектам, фінансам… Не мені вас учити. Як кажуть – фас, – завершив генерал.

Ох, генерал, генерал. Краще б він цього не казав, тому що сільське будівництво, на яке, під шумок аварії планетарного масштабу, було кинуто сотні міліонів необлікованих чорнобильських рублів, перевершувало будь–який Клондайк і Ельдорадо разом узяті, та про це тоді ні він, ні ми не знали.

Взагалі–то контроль такого масштабного будівництва – це все–таки прерогатива прокуратури, але наш прокурор, Аїда Андріївна, не завдавала собі клопоту. В прокуратуру вона прийшла з райкому, де пересижувала свої попередні неприємності п’ятирічної давнини. Вона була вже аж надто досвічена, щоб не знати що це таке – великі і легкі гроші. За таке отримували по голові не тільки прокурори. Вона при черговій нагоді тактовно сказала Миколі Миколайовичу, що генерал–то це добре, але він далеко і щоб в таких справах ні на нього, ні на неї не розраховували – вона все–таки жінка у неї сім’я, діти і інші проблеми. Мовляв, хлопці, я за вас. І навіть, можливо, в чомусь та й допоможу, але голову свою не підставлю.

Місцевий міліційний начальник – той «рад стараться». Як начальник, він ще молодий, йому здавалось, якщо на його боці й КГБ – то руки розв’язані. «А для чого нам прокуратура? – самовпевнено заявляв він, – у мене он які слідаки – орли. Сплетуть лапті будь–кому. І не сумнівайтесь».

Але найстрашніше, що ми самі усвідомлювали – найслабшою ланкою виявились саме ми, адже контррозвідка – це все–таки не слідство, в яке ми поринули з головою. Проте, як кажуть, «блажен, хто вірує».

За тиждень ми перенацілили нашу агентуру, придбали ще парочку агентів (якщо бути точним, то кандидатів на вербовку) – одного досвідченого будівельника, іншу – фінансистку зі стажем. А ще ми мали в своєму розпорядженні двох старих міліціянтів–дільничних, які формування на їх землях цілого райвідділу міліції з якимось там начальником сприйняли за особисту образу. Я давно був з ними в контакті, проте вони радо допомогали мені в роботі по іноземцям, дальнебійникам і вошивій інтелігенції, а на «свою територію» не пускали. Мовляв, ловіть собі шпигунів, на здоров’я, а тут ми самі якось розберемось.

Саме один з них, Мишко Євтух, і став ключовою фігурою у цій історії.

Та й історії тут не було ніякої.

Не було планування операцій і комбінування агентурою. Не було і самого слідства. Просто коли я підкотився до Мишка, той зразу однозначно поставив умову: на своїх стукати не буду, а на райкомівських – віддам все що маю. Умова – реалізація отриманої інформації. Коли ж ми домовились про формальності, старший лейтенант міліції Мишко Євтух видав нам БОМБУ.

Бомбою була солідна добряче пошарпана тека з оригіналами товаро–транспортних накладних і путьових листів автомобілів, що майже щодня везли в район газові плити, балони і холодильники для сотень будиночків, що будуються. Везли дефіцитну плитку, кераміку, фарбу тощо… І все це частково перевантажувалось, а інколи і прямим ходом йшло… «наліво». А за всім цим стояли спритники найвищого в районі рангу на чолі з… Першим. Тобто, першим секретарем райкому товаришем Мироненком. В теці також були ще й пачки розписок (бо бачте, вони один одному ще й не довіряли), які Мишку особисто в руки передавала найвідданіша Першому особа, що була, за сумісництвом, мишковою кумою.

Перевірити це було справою декількох робочих днів, коли ми з Миколою Миколайовичем порівняли здобич Мишка–дільничного з раніше отриманими нами даними на районних кандидатів, що все ще продовжували надходити на замовлення того ж Першого і накопичувались моїм запасливим начальником до кращих часів. Саме кандидати Першого на ключові районні посади і були ключовими фігурами у грандіозному розграбуванні бюджетних коштів, виділених на облаштування постраждалих від Чорнобиля. У нас було все: їх близькі і далекі контакти, домашні і службові адреси до Згурівки і після, всі можливі телефони – порушуй справу, встановлюй прослушку і документуй…

Іти з цим до Аїди – значить засвітиться. До місцевої міліції – теж. Величина грошових сум була така, що стало реально страшно не тільки за свої життя, але й за життя своїх рідних, а нахабність, «криша» і безкарність фігурантів вражала. Ясно, що за згурівським Першим, стояли ще вагоміші постаті. Ми вирішили на якийсь час «залягти», поки Микола Миколайович на найвищому рівні не прокачає ситуацію.

Але Мишко Євтух чекати не збирався. Він щодня мене бомбив – дзвонив, перехоплював на вулицях і навколишніх селах, заїжджав до мене додому і навіть приходив у відділення. Дільничним він був уже років з десять, а дев’ять з них – був повноправним хазяїном району, а тому звик. Звик не ховатись, не кланятись, звик брати на себе будь–які, навіть не властиві міліції повноваження і нести за за них повну відповідальність. Одного разу він навіть приймав роди у жінки, ну а отіл у корів – та які проблеми. Коли Мишко поруч – допомога буде. Це якраз той, рідкісний і вийнятковий випадок, коли влада не розбещує, а окрилює. Якби Мишко був Першим, а то навіть і Президентом держави – о, то й справді б були золоті часи.

Коли ж я почав йому доводити, що в нашій діяльності необхідна технологічна пауза, Мишко мені чомусь не повірив. Даремно я його перенконував, навіть організував зустріч з Миколою Миколайовичем. На жаль навіть мій шеф проти Мишка виявився безсилим – ну не давити ж на нього через його міліційного начальника.

Мишко образився і затих.

А тим часом Микола Миколайович ці тижні пропадав у столиці. Спочатку розвідував до кого можна зайти, а потім вже й заходив. Нашою метою було порушення кримінальної справи не нашою районною прокуратурою, а прокуратурою області, або і вище. Проте всі розмови закінчувались одним, мовляв, хлопці, ви нам віддайте добуті матеріали, а ми вже тут якось самі. Врешті Микола Миколайович погодився.

Наступні тижнів два ми готували матеріали, адже практично до кожного принесеного Мишком папірця треба було підготувати довідку (хто, що, коли, звідки, яким чином, за яких обставин, свідки, докази). З кожним таким свідком (а їх набралось вже до півсотні) потрібно було зустрітись, обробити, переконати, надати гарантії. І коли все було готово, підшито і складено, раптом телефоном нашого внутрішнього оперативного зв’язку нас попросили передати матеріали нагору без… внутрішньої реєстрації. Це означало, що нас, правильних, відданих і чесних, накрили мокрим рядном і показали на кого ми насправді працюємо.

Микола Миколайович поклав слухавку і поглянув на мене:

- Чув?

- Чув.

- Що будемо робити?

- Здаватись у полон, – невесело пожартував я.

Начальник довго думав, потім попросив у мене цигарку, хоча, я знав, що він покинув палити років з десять тому, і вийшов геть.

Я залишився сидіти в кабінеті і тупо дивився на стіл, завалений паперами, що реально коштували міліони.

Матеріали ми поки ще нікому не передавали, тут вже Микола Миколайович уперся в принциповість, мовляв, я людина військова, наказуйте – виконаю. З Мишком же я зустрівся наступного дня і терпляче вислухав все, що він думає про мене особисто, сране КГБ, комуністичну партію і радянську владу. Шити йому антисовєтчину якось не хотілось, та й начальство чомусь теж не наполягало.

А наступного дня Мишко припер до нас у відділення свою стару друкарську машинку «Ундервуд», що стояла в його опорному пункті з часів воєнного комунізму – у нас, бачте, ремонт, а коли я віддам її в райвідділ, то назад не отримаю, ви ж знаєте, які у нас шакали, ну а дома діти, вони її швидко «відремонтують». Нехай днів з десять у вас постоїть.

Я спочатку було здивувався, проте погодився, та машинку в кабінет не заніс, а залишив в коридорчику, попередньо знявши з неї відбитки шрифту.

Тут треба сказати, що описуваний час характеризувався запеклою боротьбою КГБ з всілякими там «антисовєтчиками», які тоді полюбляли розповсюджувати свої «пасквілі». Але це була офіційна версія. Правда полягала в тому, що обкоми і райкоми завалювалися «листами трудящих» без підпису. «Трудящим» було прикро за бардак, яки в країні встановила партія, проте сиганлізувати верхам вони ж воліли все ж без підпису. Партія ж боролася з анонімщиками. Чомусь нікому не хотілось перевіряти те ЩО вони пишуть. Нас цькували на авторів, які, мовляв, клєвєщут.

А за день, чи два Миколу Миколайовича (ну і мене за компанію, як районного опера) запросили до Самого.

Товариш Мироненко, шаркаючи ніжкою, гостинно запросив нас сідати до столу, секретарка вже несла каву і тихо вийшла, щільно прикривши двері.

- Дочекались, – задушевно повідомив Перший і показав нам друкований аркуш, – перша ластівка. Отримав з області. Треба б знайти машинку, а там і автора.

Шеф взяв лист, а я конверт з надрукованою на машинці адресою – і завмер: машинка на якій друкувалася анонімка стояла у нас у відділенні в коридорчику. Це було мені ясно без ніякої експертизи, бо тільки недавно я сам знімав з неї відтиски.

Поговорили, запевнили, розкланялись.

На вулиці, куди ми вийшли, Микола Миколайович навіть не дивився в мій бік. Він–то був упевнений, що то все я. І щоб я йому зараз не казав, щоб не доводив – було б марно. Я б і сам, на його місці не повірив би.

Так мовчки ми прожили ще з днів десять, які моє начальство провело десь в районі Києва, полишивши ввірені йому райони на підлеглих, коли раптом до нас надійшов письмовий наказ: «за високі досягнуті показники… капітана … (тобто мене) перевести в Бориспільське районне відділення на посаду старшого оперуповноваженого».

Поки я читав, Микола Миколайович добавив:

- До речі, там квартира на тебе чекає, трикімнатна, в центрі міста. Так що вітаю вас, товаришу капітан з чесно заслуженою майорською посадою.

__________________________________

Вже через роки я зрозумів мудрість мого тодішнього шефа: воювати з нашою радянською системою – безглуздо. Вона непереможна. Її можна тільки змінити.

А підбірку з БОМБОЮ він, мені так здається, віддав «нагору» без реєстрації, зваливши несанкціонований збір документів з питань не підслідних Комітету на мене. Але мене там вже не було. А якщо немає винуватця, то немає і винних.

__________________________________

Розказують, коли грянув в Америці в 1973–му Уоттергейтський скандал, то президент США вирішив зателефонувати своєму Генеральному прокурору, щоб спробувати «домовитись»:

- Алло, – обізвалась прокурорська секретарка, – вам кого?

- Тут Президент Сполучений Штатів Річард Ніксон, – пролунало в слухавці, – мені, будь–ласка, пана Генерального прокурора.

- Будь–ласка, назвіть тему розмови, я зареєструю.

Річард Ніксон зам’явся:

- Мені з особистого питання.

- Генеральний прокурор з особистих питань приймає в еліт–клубі, або в себе вдома.

Ніксон так і не зміг домовитися з Генеральним прокурором про приватну, таємну і неконтрольовану суспільством зустріч. Система влади і правил, в особі якоїсь–там секретарки, стала непереборною завадою і призвела до ганебної відставки американського президента.

Там зовсім інша система.

Там навіть злодій, що попав на державну посаду не може залишатися злодієм, а вимушений ставати чесною людиною. Проте, він може залишитись і злодієм, але для цього йому треба постати проти СИСТЕМИ.

ІНДИКИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТІВ

Взагалі–то будь яка робота, яку треба виконувати одноманітно щодня і так день у день набридає, якою б вона романтичною там не була. Так і для мене «контррозвідувальне забезпечення» Бориспільського району з пошуками і придумуванням примарних «врагов», з вербовками нікому не потрібних, так, для галочки, агентів, з постійними собаченнями з нашим бравим начальником, підполковником Петром Михайловичем, вічним комсомольцем і відвертим самозакоханим дурнем, що мабуть досі, як і тоді, свято вірить в «світлі і непорочні ідеї комуністичного будівництва і пролетарський інтернаціоналізм», було давно вже відверто «в печінці».

Віддушиною були «літера». «Літера» — це спеціальні авіарейси високопосадовців, що ретельно охоронялись в першу чергу від народу, зівак і випадкового населення, бо охорона, щоб виправдати своє недешеве існування, постійно надумувала якісь замахи чи теракти, які, насправді, ні замахами, ні тим більше терактами не були і бути не могли.

Рідко, але все–таки інколи мене залучали до охоронних навчань, коли наші, гебешні «терористи» постійно проходили всі ці охоронні заходи як ніж крізь масло, успішно завершували свої умовні «теракти», в результаті чого ми всі дружно отримували наганяї в залежності від ролей і посад. Моя ж роль була в цих спектаклях символічно–мінімальна, а тому більше ніж «постановки на вид» я ніколи не отримував.

У аеропортовських були ще й інші «літера», проте нас, районних, залучали тільки і виключно для забезпечення тихого і мирного «прослідування» осіб, що охороняються «дев’яткою», тобто 9–им управлінням КГБ УССР, яке пильно охороняло і забезпечувало комфортне існування тільки одній людині в Україні – першому секретарю ЦК. Інші були поза нашою увагою і всередину периметру попадали тільки в разі, коли вони були разом з першим. В інших випадках – буц і в ряд.

Це вже в наші часи осіб, що охороняються офіційно виросло до трьох, а якщо взяти ще й міністрів–депутатів–губернаторів самодурів та олігархів–скоробагатьків, то від самих VIP і від їх охорони мерехтить в очах пересічному киянину, а сама колишня «дев’ятка» виведена з–під порядкування Служби безпеки (якій видно вже не довіряють) в окреме незалежне відомство (Управління державної охорони при президенті) і керує нею вже не генерал–майор, а сонм генералітету на чолі з генералом армії (сміх та й годі).

Свого часу, Леонід Кравчук своїм вольовим рішенням спростив особисту охорону і навіть їздив простою «Волгою» в супроводі бригади охоронців на червоних «Жигулях». А попотіти прийшлось тоді аналітикам «дев’ятки» і оперативникам, які забезпечували не саме «пересування» особи і трус наближених, а інформацію про ці «пересування та наближених» і організацію «непровокативної діяльності» президента. Тоді, та і у всі часи, це було ефективним. Але охорона – це не просто антураж і забезпечення діяльності влади, це ще і ГРОШІ. І не маленькі. А звідси і висновок: чим недемократичніша влада, чим вона корумпованіша і нахабніша – тим масштабніша і солідніша охорона, тому що вона вже є не забезпеченням влади, а формою виконання владних повноважень. Сьогоднішня охорона працює сама на себе. Це і є справжня і реальна влада.

Портовським же і охоронним операм, міліції та численним аеропортовським службам ці «літєра» були більмом в оці, «вводними», що вносили дизбаланс, плутанину і нікому не потрібні розбірки у вивірений і ретельно відпрацьований графік польотів і прийому–відправки пасажиро–і вантажопотоків, а для мене це були законні години нічого–не–робіння. Ці години я повинен був стовбичити пам’ятником на площі проти аеровокзалу, періодично вислуховувати доповіді прикріпленого міліційного начальства, що забезпечувало «порядок і спокойствіє» на території, що прилягає до аеропорту. Такий же «порядок і спокойствіє» всередині портовського мурашника забезпечували своя власна міліція і безпека аеропорту, до яких я вже не мав ніякісінького відношення.

Взагалі–то, якщо щось і траплялось, то як правило виключно всередині «периметру», а навкруги була тиша і благодать. Треба було тільки слідкувати (проте це робили мої міліційні підлеглі), щоб наші капосні портовські колеги раптом не винесли до нас, за бордюр периметру якесь п’яне і аморфне тіло, чи може таке, що ще не дійшло, але вже доходило до «потрібної кондиції». Тоді розбірки з цим «тілом» цілком і повністю покладались на нашу службу.

Треба сказати, що законні бездіяльні «літерські» години я використовував для вивчення портовського господарства, бо мені, як офіцеру КГБ, було «не заборонено» вештатися різноманітними службами, що забезпечували польоти, а цих служб було безліч і всі вони мали свою цікавинку для такої допитливої особи, якою насправді я себе і вважав.

Мені подобалось заходити в зали для авіадиспетчерів і збоку спостерігати азарт і істерику їх буденної праці, відшукувати на здоровенних екранах радіолокаторів літаки в зоні аеродрому, цікаво було споглядати за чітко вивіреною і грамотною метушнею інженерно–технічних служб, заправників, супроводжувачів, стартовиків, я захоплювався роботою нікельованого хронометра служб забезпечення політних авіасніданків, мийників літаків, їх салонів і навіть асенізаційних служб. Все було продумано, розплановано і виконувалось чітко та грамотно, і тільки «літєр охраняємого ліца» робив все це гамірним, базарним, безтолковим і матюкливим.

Порядок в аеропорту забезпечувався в першу чергу тим, що тут працювали переважно спеціально підготовлені і спеціально підібрані фахівці, число «блатних» (як же без них) було мінімальним, а партійно–виховна робота зосереджувалась на верхах і лише в спеціальні години, коли проводилось планове «промивання мізків» і на які ці самі фахівці реагували або тихим кунянням, або відвертим хропінням в актових залах і червоних куточках в неробочий час, забраний у людей з власного відпочинку.

Також ці години були цінними годинами спілкування з колегами, коли чергові професійні, дотепні і масні анекдоти вже набридали і починались розмови «за жизнь і по душам». Саме тут мені довелось почути найпотаємніші дрібнички з життя «власть імущих» від смішних не придуманих випадків до витонченого самодурства помноженого на безкарне хамство.

Основним моїм візаві–балакуном був начальник агентурно–оперативного забезпечення «дев’ятки» підполковник Михайло Тимофійович К. Мало того, що він був неперевершеним і дотепним оповідачем, він знав і за свою більше ніж двадцятирічну службу нерідко приймав особисту участь у більшості курйозів, які йому ж і треба було зводити нанівець, виручаючи від ганьби високопоставлених самодурів. Ясно, що Тимохєїч, як ми його звали між собою, міг і прибрехати, про це робив він це грамотно і акуратно, без накладок і ляпів і його можна було спіймати тільки тоді, коли цю ж історію розказували вже інші, в іншому колі і з іншими персонажами. Проте на такому співпадінні я його вловив тільки раз, але його варіант оповіді був на порядок дотепніший і літературніший ніж сирмяжна правда життя, за що йому було наперед вибачено.

А ще Тимохєїч знав толк на наших копчених індиках. Я ж то в Борисполі служив всього якихось там півроку і якось не брав до уваги, що район має три індичачі птахоферми, біля кожної з яких прилаштувались кооперативні єдинолічники, що спеціалізувались на приготуванні цих пташок у копченому вигляді. Товар був настільки вдалим, що наші пілоти, стюардеси і їхнє начальство пропонували різним там потрібним їм спарринг–іноземцям наші копченості як наш український місцевий неповторний колорит. Тимохєїч теж, за родом служби маючи широкі контакти з заморськими бодігардами, не раз скормлював їм наш неповторний делікатес. Для вчасного ж отримання копчених індиків в необхідній кількості, асортименті і на потрібну хвилину дня і ночі, він без ніяких докорів сумління використовував мене, чому я, звісно, не опирався, бо завжди міг легально прихватити їх на одного більше ніж замовлялось. В ті благословенні радянські часи пустих магазинів і голих полиць (про це якось вже зараз забулось) така доречна «службова можливість» не аби як підвищувала мій особистий авторитет в очах власної дружини.

Якось, того спекотного літа, під час чергового «літеру» Тимохєїч проговорився, що за доведеними до них планами, наше столичне місто Київ включене до об’єктів, яке повинен відвідати під час чергового самміту сам тодішній американський президент Джордж Буш старший, що підготовка до його візиту вже почалася на рівні посольств і вони вже чекають передового загону штатівських бодігардів, які повинні вступити в контакт з нашою дев’яткою для забезпечення охорони високих відвідин за узгодженими спільними планами.

І чи треба казати, що тоді будь–які, хай навіть офіційні контакти між спецслужбами СССР і США були річчю для нас нечуваною. Взяти хоча б офіційний, під розпис кожного офіцера КГБ наказ, відмінений тільки в кінці 1990 року, що всі, будь–які ділові, службові, випадкові чи, не дай Бог, сімейні контакти з будь–яким іноземцем повинні були в обов’язковому порядку письмовим рапортом доповідатись безпосередньому начальству. Якщо ж хто інколи не придавав значення цьому, або протягував встановлені для рапорту терміни – санкції були якнайтяжчі, аж до звільнення. Без огляду на посади і заслуги.

Ну, й само собою, що ти нікому поки що нічичирк, а якщо дійде до діла, то вашого начальника про це офіційно повідомлять. А ще Тимохєїч добавив, що років п’ять тому йому випала честь супроводжувати Щербицького на Генеральну асамблею ООН в Нью–Йорк і довелось особисто вступати в контакт з тамтешніми охоронниками. Був там серед них такий собі сивий афро–американець (не дай Бог брякнуть «негр»), толковий хлоп’яга на ймення Сильвестр, знав трішки російську. Працювати з ними було одне задоволення – щирі, відверті, безхитросні, нічого не приховували, двічі на день подавали в російському перекладі дані про оперативну обстановку на об’єктах і трасах слідування, муштрували місцеву поліцію як паршивих котів… От де справжнє професійне використання влади для справи, а не для окозамилювання.

Ну поговорили, поцмокали язиками і розійшлися.

Аж тут скоро, майже чи не наступного тижня наш начальник з самого ранку в алярмовому порядку наказує обкласти міліцією і всією наявною в районі живою і архівною агентурою місцевий бориспільський базар, бо ж ось дзвонили зверху, казали що прилетіла американська бригада охоронців, відпрацьовує наш аеропорт на предмет прильоту їхнього президента, переговорів і прес–конференції в портовському залі офіційних делегацій. Тут Петро роздувся, мов пузир і почав нас накачувати, розмахуючи якимось щойно отриманим папірцем, мовляв ви ж розумієте, що не охоронці нас цікавлять, а від п’ятидесяти до ста іноземних кореспондентів, і всі вони встановлені або підозрювані агенти чи навіть і співробітники спецслужб, ось вже наша розвідка добула з їхнього прес–центру список акредитацій.

Далі він почав зачитувати того папірця, сиплячи відомими і знаменитими найменуваннями «Нью–Йорк таймс», «Уолл–стріт джорнел», Асошієйтед прес, Юнайтед–прес–інтернешнл, Ройтер, Бі–бі–сі, Франс–прес… Переривати Петра чи взагалі нагадувати йому, що серйозні світові контори ніколи не поставлять під сумнів свого престижу, що вони ніколи не загравали і не будуть загравати з будь–якими спецслужбами було марно. Петро був в ударі. Його пролетарська лють могла навіть передатися і нам, якби я не глянув на свого колегу, майора Гену, що до цього з десяток років прослужив у Німеччині: його обличчя передавало таку серйозність і відповідальність моменту, що ми ледь не пирснули зі сміху.

Після наради Гена тільки й мовив: «А як ще з цим дурнем можна боротися?»

На обідній базар було терміново викликано всю нашу агентуру, виривали навіть з сіл, з роботи, з весіль–родин–хрестин і навіть від надзвичайно святої справи рибної ловлі. Інструктували, що ось, мовляв, на базар приїдуть з самої Америки їхні шпійони ніби–то купувати м’ясо для їхніх капіталістичних шашликів і не виключена можливість вербувальних підходів до наших несвідомих громадян, які за якісь там доляри, чи й просто так, можуть випадково видати страшенну радянську таємницю про умови відгодівлі наших корівок чи птаства. Не знаю якими словами інструктували своїх «штиків» мої колеги, але я, відчуваючи повний ідіотизм становища, відверто добавляв – наказ керівництва, вибачайте, миленькі, але це моя робота, накази не обговорюються.

Базарна епопея, правда, обійшлась без ексцесів. Півдюжини американських боїв у однакових строгих чорних костюмах, на чолі з нашим розхристаним Тимохєїчем, колоритно гелгочучи та граючись, навмисно плутаючи українські, російські та англійські фрази, купили майже цілу розпатрошену свиню, пару копчених індиків і купу зелені, затягнули все то у до того невиданий нами джип з червоними посольськими дипломатичними номерами і благополучно відбули «під негласним наглядом» нашої службової «Волги», яка в особі нашого водія та особисто начальника Петі, «непомітно простежила» їх маршрут аж до портовського готелю. Ми ж, по можливості непримітно, перехоплювали кожен своїх, щоб назавтра хоч якимись «шкурками» (так ми називали письмові агентурні повідомлення, кількість яких зараховувалась нам як наш бойовий результат) відзвітувати перед Петром про проведення агентурно–оперативного заходу.

Проте ще цього дня ввечері мені вже дзвонив Тимохєїч:

— Терміново на ранок до вильоту на «Боїнг» треба завантажити з десяток пудових копчених індиків. Уявляєш, той Сильвестр, про якого я тобі якось розказував, зараз очолює їхню президентську охоронну службу, не можу ж я його не пригостити. Петро мене вже «послав» і якщо ти не допоможеш, я можу лишитись без пенсії…

Підполковницька пенсія штука серйозна, щоб ось так відмовити, тому я осідлав свого старенького, але ще жвавого «Москвича» і рвонув проти ночі в Головурів (є в нашому районі таке село, яке вдень поголовно трудиться на індичачій птахофермі, а вночі замочує і коптить український колоритний делікатес в експортному виконанні). Поява районного опера в супроводі голови сільради і місцевого дільничного, яких мені прийшлось витягати майже з ліжок, тамтешніми жителями після хвилинного ступору, знятого пропозицією щедрої оплати (бо саме ця компанія ще на минулому тижні «боролась з розкраданням соціалістичної власності») була сприйнята з неабияким розумінням – люди ж на роботі, ну і ми теж.

Рано вранці Тимохєїч радо тис мені руку, дякуючи за порятовану пенсію, обіцяючи обов’язково проставитись на наступному «літері».

Незважаючи на ретельно пророблену спецслужбами обох країн підготовку саміту, світові лідери чомусь роздумали їхати в Київ. Якийсь час «літера» були тільки в московському напрямі, куди чомусь зачастила наша київська «особа, що охороняється.

Я ж був заклопотаний невідкладними рухівськими «проісками», які так недоречно надумали проводити свій з’їзд, куди дружно поперлись всі мої об’єкти. Треба сказати, що основною моєю діяльністю в відділенні була протидія «українському буржуазному націоналізму», який останнім часом розрісся як на дріжжях і за який всіх відповідальних за цю, так звану п’яту лінію, і мене в тому числі, дрючили в хвіст і в гриву. Потім я був неабияк заклопотаний «підготовкою спільних з портовськими безпековими і міліційними силами агентурно–оперативних заходів з протидії очікуваним рухівськім провокаціям в Бориспільському аеропорту під час транспортування для перезахоронення останків засуджених радянським судом націоналістів Стуса, Тихого і Литвина», потім було ще щось суперважливе, що і не запам’яталось…

Фактом було те, що Тимохєїч так не отримав можливості «проставитись», а я, відповідним чином, втратив можливість послухати його чергові побрехеньки під дармову випивку. Кожен займався своїми справами: Тимохєїч успішно стеріг «тіло», а я безуспішно рятував «систему».

Та ось якось рано зрання в мене вдома задзвонив телефон і чарівний жіночий голос проспівав ламаною, але зрозумілою англійською: «Тут Мальта, Ла–Валетта–таун–порт. Можете говорити, будь–ласка». Останню слово «плі–і–з» звабливо і неприродно витягнулось.

Це мене не злякало, хоч і спантеличило. Тільки–но я проглянув програму «Час», де повідомляли про саміт глав США і СССР, що проходив на морському лайнері «Максим Горький», що пришвартувався в мальтійському порту Ла–Валетта і передбачав, що Тимохєїча, як фахівця з контактів з їхніми бодігардами могли залучити до цієї історичної події.

Далі в трубці хряпнуло і протріщало вже щось наше рідне, бо моя трубка була вже з нашого вітчизняного боку, і бадьорий голос Тимохєїча віддав владну команду:

— Володя, через чотири години у вас в Борисполі буде московський борт до Мальти, сяде спеціально по твоїх індиків, так що, друже, не підведи, організуй з десяток, чи б пак, з дюжину, по–тутешньому.

— Тимохеїч, а там часом не було команди на особистий супровід стратегічного вантажу, а то я б з превеликим задоволенням, — пожартував я, плекаючи занадто слабку надію, аж раптом згадав, як ще вчора ввечері мене «накручував» Петро на проведення чергової супертермінової вранішньої публічної «контррозвідувальної антирухівської комбінації» і мовив, – алло, алло, вибач, але я не можу, бо з самого ранку «задіяний». Ти ж знаєш Петра, боюсь я з ним не домовлюсь.

— Давай дуй у відділення і поки ти туди доїдеш, Петро отримає відповідні інструкції. А ти з відділення віддзвонись сюди по вертушці, ось номер – і він продиктував всього чотири цифри, яких видно було досить, щоб обізвались в оточенні «самого».

Коли я приїхав на роботу, Петро вже в своєму кабінеті готувався надати нам чергові ЦУ до напередодні затвердженого генералами планів протистояння рухівській сваволі. Я почав було казати йому про Тимохєїча і про Мальту, та куди там:

— Мать–перемать, що важливіше? Злигався з піжонами з «дев’ятки», а тут голота до влади рветься – і слухати не хочу.

Все говорило про те, що очікуваного дзвіночка з Мальти по вертушці ще не було.

- То дозвольте хоч повідомити про зрив, у мене ось номер вертушки, Тимохєїч жде…

Тут Петро вже не витримав і розрядився громами–блискавками, мовляв, салага, прослужи з моє, бач вже рветься до особистого начальницького зв’язку, а тут справи такі ж самі державні, нічого, переб’ються і без нашої обжираловки. В кабінет потихеньку почали заходити інші опера, розсаджувались і прислуховувались до Петрового монологу, намагаючись зрозуміти в чому ж тут річ – Петро притих.

Нарешті всі в зборі, наш підполковник урочисто підвівся і взяв слово. Він щось там говорив про історичну важливість моменту, що або зараз, або ніколи, або ми їх, або вони нас…

Це було відверто нудно і я вже приготувався бути в цей день публічною мішенню кривих поглядів і недоброзичливого шептання в спину, яке давно звик «не помічати».

Коли завдання були поставлені, ролі розписані і всі непередбачені випадки передбачені, пролунав мелодійний дзвоник вертушки.

— Ось бачете, ще ні світ не зоря, а Київ вже турбується, — Петрове обличчя виражало почуття готовності до виконання государевих справ.

Дзвонили і правда з Києва і по тому, що Петро мимохідь почав учтиво вставати, було ясно що телефонує сам генерал. Петрове обличчя почало мінятись, воно раптом зморщилось, зіщулилось, почервоніло і нарешті перекошений і переляканий начальник поманив мене пальцем і мовчки передав слухавку телефонного апарату закритої суворо шифрованої і таємно кодованої переговорної системи, на диску наборника якого сяяв золотом герб СССР і мовив упавшим голосом: «Це тебе».

Мені ж височайшим повелінням було наказано забрати у Петра його службову «Волгу», їхати в село, яке ти там сам знаєш, і доставити на спецборт стратегічний спецвантаж у відповідній кількості і асортименті. За якість спецвантажу відповідаєш головою, все повинно бути зроблено на вищому рівні, упаковку не забудь і модернову обов’язково, звернешся до портовської безпеки – вони будуть в курсі. І не спіши там, якщо буде треба, літак затримають. – Єсть.

Я вискочив з кабінету, намагаючись не дивитись Петрові в очі, проте дивитись там було нікуди, тому що начальник вже уважно розглядав на своєму столі якісь дуже важливі таємні папірці.

__________________________

А Тимохєїч все–таки дотримав слова і проставився та так, що нас з ним, не дивлячись на наші солідні ксіви, ледь не затягнули до місцевої буцигарні.

Але то вже зовсім інша історія.

ХУДОЖНИК–ВЕРХОЛАЗ

Це написане і опубліковане 1992 року.

Трагікомічна маргінальна буденність смертельної боротьби так званих «українських буржуазних націоналістів» з безжальною імперією очима учасника подій, офіцера–чекіста, українця, долею якого було стати катом власного народу…

Не судилось.

Не помилюсь якщо скажу, що всім оперативним працівникам Комітету держбезпеки УРСР, що протягом сімдесятих–вісімдесятих років несли пильну службу по протидії українському буржуазному націоналізму, не треба напружувати пам’ять щоб згадати ДРА (дело розыска анонима) «Художник–верхолаз».

Це одна з наймасштабніших операцій, що її вів КДБ УРСР в ті роки. На цю справу працювали сотні офіцерів–оперативників, аналітичні підрозділи, кращі експерти–криміналісти і психологи, тисячі агентів. Довгий час ця справа стояла на особливому контролі КДБ СРСР в Москві, щомісяця про проведену роботу звітували Центру всі обласні управління КДБ України.

Дванадцять (!) років напруженої роботи були увінчані незаперечним визнанням абсолютної поразки системи перед відчайдушною і жертовною любов’ю слабкої людини до своєї землі, до свого народу. До України.

Хто ж він, «Художник–верхолаз».

Назвімо його «Сивий».

У сімдесят сьомому йому виповнилось тридцять. За покликанням – художник, скульптор. Цікавився україністикою, читав усе, що потрапляло йому з цього приводу надруковане і ненадрукована. Ненадруковане цікавіше. Воно жахає, вражає, будить розум, терзає свідомість.

Він шукає однодумців, фахівців, знайомиться з ними. Відкриває для себе могутній культурний національний пласт, що має право на життя тільки за кордоном, а вдома, на рідній землі оббріхується, замовчується, перекручується. Саме знайомство з творами Шевченка і Грабовського, Франка і Грінченка, Нечуя–Левицького і Симоненка вже наштовхує на думку про трагічність цієї культури. А скільки заборонених імен, що їх і згадували тільки пошепки: Грушевський, Винниченко, Багряний, Стус.

Він знає вже, що початок сімдесятих у Київському університеті ознаменувався жорстокими репресіями і переслідуваннями. За спробу поширення, осмислення своєї культури – десятки засуджених, сотні виключених.

Не відають посполиті, що це і є результат чітко виконаного, заздалегідь продуманого плану, що лежить серед паперів в одному з товстелезних томів ДГОР (дело групповой оперативной разработки) «Блок». Метою масштабних оперативно–агентурних заходів по «Блоку» і є знищення грунту, на якому могли б прорости паростки національної свідомості і українського патріотизму. Санкцію на проведення «Блоку» дає особисто Щербицький, про що доповідає на черговому засіданні московського політбюро.

Справа «Блок» є одним з пунктів ще масштабнішого плану інтернаціоналізації, а якщо відверто, русифікації українського народу. Згадайте п’ятдесятирічні, саме цей проміжок часу ознаменувався переведенням на «общепонятную» мову викладання тисяч середніх шкіл України, десятки вищих шкіл і університетів, забороною захищати українською мовою кандидатські і докторські дисертації нефілологічного профілю. Зникли українські фільми, кастроване національне телебачення і радіо, в половину зменшилися тиражі україномовної літератури і преси. Навіть допоміжні школи для глухих, і ті переводилися на російську. На черговому з’їзді КПУ звітна доповідь читається російською.

Хто протестує – потрапляв в об’єкти «Блоку».

Українці залякані, росіянам байдуже – не своє, не болить. Одне слово – націоналізм. Народ пригнічений мовчить. Через декілька років на волю повертаються перші засуджені по справі «Блок». Та не на волю, не до університетів, а у вантажники, сторожі і художники. І не в столицю, а на «сто перший» кілометр. Так і зійшлися два художники Сивий і Чужий.

Довгі розмови на кухні, зітхання під оковиту, а на ранок важка праця в пошуках хліба сущого. Довгий час Чужий навіть живе у Сивого вдома, всіма силами намагаючись бути корисним його жінці та дітям.

Проте Чужий не тільки щойно звільнений інтелігент–художник, що постраждав за національно–зухвалі думки, він ще і об’єкт ДОН (дело оперативного наблюдения – ведеться, як правило, територіальними підрозділами КДБ на тих, хто відбув покарання за ідеологічними статтями). А по ДОН операм треба працювати: треба постійна інформація, а отже і постійний компетентний інформатор. А кращого, аніж Сивий – і не придумаєш.

Спочатку випадкове але душевне знайомство Сивого з опером, одночасно декілька агентів всебічно вивчають художника: відносини в сім’ї, на роботі, пристрасті, збираються відомості про маленькі грішки, які можна після опрацювання перетворити на страшний злочин. За цією простенькою схемою, старою, як світ, і вловився наш Сивий в тенета ідеологічної контррозвідки.

Виявляється він, який жах, без оформлення замовлення намалював якомусь колгоспу якогось Леніна і взяв гроші. Після опрацювання компетентними органами, грішок перетворився на справу про отримання хабара. Свідки, речові докази – все, як годиться.

Затіпалось у грудях серце, запрацював шалено мозок. І, о, ти, рятівний спомин. Опер! Майже друг! Може врятує? Мерщій до нього.

Опер не поспішав: «Припинення справи – порушення закону. От якби ви нам допомогли боротися проти ворожих розвідок…».

— Про що мова, я ж патріот. Підписати? Де?

Справжнім операм читати наступний відрізок моєї розповіді нецікаво. Рутинна важка робота по переконанню несвідомого агента, що справжній ворог не за кордоном, а тут, у нас. І майже вдома.

Сивий опирається. Фактично рубікон він уже перейшов, проте совість ще не заплямована. Та коли розмови зайшли про Чужого, він захворів. Не дай Бог вам такої хвороби, коли бачиш вихід тільки в петлі. А діти, дружина? Хто ж вас буде кохати?

Рішення прийнято раптово. Прийшов жаданий спокій, впевненість у діях. Діях не зрадника, діях воїна.

За черговою чаркою спровокував сварку з Чужим і вигнав його з дому. Потім у майстерню, де знайшов два шматки тканини – жовтої і блакитної. За якийсь час прапор готовий. Обережно його згорнув і за пазуху, до серця. Потім бігцем, холодними вечірніми вулицями. Ось вокзал, поїзд. Під гуркіт коліс у напівтемному вагоні оглядав пізніх пасажирів. Чи назвав би його хто героєм, якби знав куди і навіщо він їде? Навряд. А може не вони, може він цього не розуміє?

Аж ось Київ непривітно затихає після трудового дня. Дощ, сніг з опалим листям на бруківці. Але вперед. Здається відлуння кроків приковує до себе чужі погляди, проте ні, це страх.

Швидше, швидше. Нарешті потрібний будинок на Хрещатику (давно про нього думав). Вгору по сходах, бо ліфт може привернути увагу. Вище, вище. Ще зусилля – і вже на даху. В обличчя дощ, вітер, страх. Покрівля схопилась кригою, та він цього не помічав. Тремтячими руками вхопився за шпиль…

Отямився тільки на вулиці. Глянув туди, де щойно був. Горішні поверхи тільки вгадувались, а десь там, на даху, на шпилі – жовто–блакитний прапор. Його прапор. Зараз його не видно, а завтра… Завтра всі будуть знати, що ще не вмерла Україна.

Щоб погасити збудження, йде пішки через парк. Ось і Дніпро. Сивий карбує крок по набережній. Те що він зробив не заспокоїло його. Збудженість не згасає.

В темряві наткнувся на якусь будку ремонтників. Чомусь заглянув у неї – смола, старі чоботи, фарба… Фарба!!! Схопив банку і малярну щітку, що була поруч і до Дніпра. Невеликий парк оповитий бетонною стінкою, на диво сухою в цю непогоду.

Слова самі прийшли на думку. «Хай живе самостійна Україна!» Напис розтягнувся метрів на вісім. Банку з фарбою кинув тут же. Руки спробував вимити снігом. На жаль його мало. До ранку, мабуть, його зовсім не залишиться.

Сивий кинувся через набережну, вскочив у трамвай.

На ранок вгамувався вітер, вийшло з–за хмар сонце і заглянуло у вікно одного з кабінетів сірої споруди, що на Володимирській. Промені впали на аркуш паперу і просушили напис: «Цілком таємно. Постанова про заведення справи розшуку аноніма «Художник–верхолаз». Розмашистий генеральський підпис: «Санкціоную». Потім аркуш поклали до нової цупкої картонної теки і в опису документів зареєстрували «стор. 1».

Далі сюди ляжуть документи про проведення різних експертиз: почерку, відбитків пальців, хімічний аналіз фарби, тканини, визначення місць їх виготовлення, підприємтсв постачальників, психологічний портрет об’єкта, попередній його опис. Будуть тут і орієнтівки всім підрозділам КДБ України по пошуку особи, що підпадає під опис об’єкта. Також тут буде і наказ: усі об’єкти по всіх справах, які були, є і будуть приміряти під «Художника–верхолаза».

Дані, що надійшли, були обраховані в обчислювальному центрі, оброблені в аналітичних підрозділах. Висновок: «Художник–верхолаз» не проявився.

На пошук об’єкта за спеціальним наказом було кинуто найгострішу зброю комітету – агентуру. Тисячі агентів опитувалися за спеціально виробленим опитувальником. Найкращі і найвідданіші були залучені до пошуку з частковим розкриттям предмету злочину. Відомості ж про злочин були засекречені.

Щоб не накликати на себе підозру, Сивий, який теж був опитаний на предмет пошуку самого себе, починає співпрацювати. Поки що довго і нудно шукає місто в яке виїхав Чужий. На його подив, за виконання цього завдання він отримує винагороду.

— Ось вам тридцять карбованців за працю.

— Давайте краще вже тридцять три.

— Якщо вам так треба, то нате вже сорок, – не розуміє іронії опер.

Далі Сивого зобов’язують розширити свої знайомства з художниками, як в своєму містечку, так і в Києві, і шукати, шукати, шукати особу, що схожа на таку, яка описана в опитувальнику. Вислуховувати, хто з художників знає про подію, хто з них займається альпінізмом, акробатикою, хто з них схвально відгукується про український буржуазний націоналізм, хто з них в той день був в Києві. І ні в якому разі не бути для них джерелом інформації про цю подію.

Спливали роки. А скільки подій в тодішньому Союзі – Олімпіада–80, її футбольний турнір в Києві і Афганістан, Московський фестиваль 1983 року, з’їзди КПРС, КПУ, комсомолу, форуми, візити закордонних лідерів. На сторожі безпеки всіх цих заходів стоїть КДБ. На всіх інструктажах по несенню служби на одну дошку з можливими терористами всі ті роки ставиться і «Художник–верхолаз». Мало того, наш герой ототожнюється за зразок тероризму. Роками офіцерам–оперативникам і агентурі прищеплюються переконання, що тероризм у нас може виходити тільки з українського буржуазного націоналізму. На цій тезі виховують покоління офіцерів. Втовкмачується, і не без успіху, думка, що любити Батьківщину можна тільки щиро ненавидячи українство.

Та й сьогодні спроба звернутися до об’єктивного вивчення таких постатей як Петлюра чи Бандера розцінюється як прояв войовничого українського націоналізму і антиросійської політики.

Страх і замкнутість стають рисами Сивого, він намагається поринути в роботу, пізно приходить додому, рано йде, обмежує свої стосунки з друзями і однодумцями. Але як ти обмежиш, коли вже почалася перебудова. Скільки надій, новин, починань. Однодумці гуртуються в Український культурологічний клуб, заявляє про себе Українська Гельсінська спілка, відроджується хор «Гомін», товариство «Громада».

Опер вимагає від Сивого спілкуватись з їх учасниками, вивчати, інформувати, протидіяти. Але Сивий вже не той, його слабкий протест надалі тільки посилюється.

А тим часом факти пробудження національної свідомості викликали і зворотню реакцію: «Цілком таємно. Активізувати роботу з протидії українському буржуазному націоналізму. Наявність у об’єктів ідей самовизначення України, розглядати як обтяжуючу обставину. До даного напряму службової діяльності залучити найбільш досвідчених працівників. Навіть якщо вони будуть працювати за рахунок послаблення робіт на інших ділянках. Допоміжним підрозділам заявки 5 управління, яке організовує роботу по цій лінії, виконувати негайно».

«Цілком таємно. Активізувати роботу по пошуку об’єкта «Художник–верхолаз». Багатолітній марний пошук дає підстави вважати, що об’єкт знаходиться в мережі агентурного апарату КДБ і знайомий з інструктажами та пошуковими заходами. Вивчити на предмет причетності до об’єкта всю агентуру, що працює і працювала по цій справі».

Тут треба сказати, що районні, так звані територіальні підрозділи – це зовсім не центральний апарат. Тут далеко від генералів, всього п’ять–вісім офіцерів, які тижнями пропадають чи в селах з агентурою, чи в кума на печі – спробуй, перевір. А тому перевірка Сивого на причетність до «Художника–верхолаза» проводилася геть погано. Не було проаналізовано його психологічного стану на момент акції, поведінка після акції та настирна цікавість у опера деталями справи.

Та ще й сліпий випадок струтився в перевірку. Сивому офіційно замовили (в маленькому містечку у художників немає конкуренції) облаштувати приміщення райвідділу і в момент, коли його справа ретельно вивчалася, саме він у сусідньому приміщенні малював газету «Чекист».

Прийшов час і оперативника, на зв’язку у якого був Сивий, переведено на роботу в інше місто. На його місце прислали нового. Процес прийому–передачі агентури завжди найбільш сприятливий для виключення баласту з агентурної мережі. Цього разу з агентів нарешті був виключений і Сивий. У обох сторін ця процедура викликала тільки полегшення.

Виключення Сивого відбулося на початку вісімдесят дев’ятого. А через кілька місяців нова вказівка у справі: «Цілком таємно. На предмет причетності до об’єкта перевірити всіх (!) тоді ще хоч і нечисленних членів Руху, але які вже голосно заявили про себе.

Одинадцятирічне пригнічення вимушеним співробітництвом наклало свій відбиток на Сивого, тому йти в Рух він утримався. І знову, в котрий раз пильна увага держбезпеки обійшла його особу.

А тим часом вже бушують пристрасті. Жовто–блакитний прапор зухвало тріпотить над головами відчайдушних і будить, будить, будить Сивого. Через деякий час він знову з тими, хто несе його прапор. Він знову серед однодумців, але радість буття затьмарюється усвідомленням свого відступництва. А тут ще в колі рухівців і угеесівців поширюється шпигуноманія, підозра до того чи іншого добродія у співпраці з КДБ.

Народний Рух ширився лавиною. Оббріхувати і замовчувати його вже було неможливо. ЦК і КДБ були в патовій ситуації, справи по українському націоналізму стало вести небезпечно. Рядові офіцери–оперативники вже відверто саботували цю роботу, проте керівництво КДБ ще влітку 1989–го вимагало на кожного активіста Руху, члена УГС вести ДОП (дело оперативной проверки – попереднє вивчення і збір компрометуючих матеріалів), збирати інформацію, яку в подальшому використовувати для компрометації об’єктів. Так готувались вибори до Верховної Ради.

Але бацила націоналізму проникла вже і в КДБ. «Цілком таємно. Начальникам підрозділів. Для ведення зазначених справ відібрати найбільш відданих соціалістичній та інтернаціоналістичній ідеям співробітників».

Ненадійним офіцерам потихеньку стали «робити» умови для звільнення. А з урахуванням того, що ненадійні були, як правило, не найгірші, прийняли доповнення до статей звільнення офіцерів з дійсної військової служби. Приховувати, що самих офіцерів–оперативників стали ділити на «своїх» та «чужих», навіть не намагались, адже тут не той контингент. Всі ждали «жандармських чисток».

Восени вісімдесят–дев’ятого стало ясно – інформаційні витоки про ведення такої масштабної справи як «Художник–верхолаз», можуть серйозно підмочити репутацію КДБ і КПУ, а тому – хай він живе, вже не до нього.

«Цілком таємно. Всім оперативним підрозділам КДБ УРСР. Справу (ДРА) «Художник–верхолаз» припинити. Матеріали знищити. Акти про знищення матеріалів справи надіслати в КДБ УРСР».

Що робив в той час сивий? Хто знає. Мабуть бігав на збори Руху, готував до випуску напівпідпільну газету, читав страшну правду нашої історії і малював. Адже він художник.

Малював плакати до виборів у Верховну раду 1990–го року, розповсюджував листівки, вболівав за своїх і боявся.

Після виборів у містечко прибув новоспечений народний депутат, колишній політв’язень. Сьогодні він герой. Серед тих, хто прийшов засвідчити йому свою повагу і Сивий. Як годиться – мітинг, потім зустріч у тіснішому колі з хлібом–сіллю, а потім вже й з оковитою.

І тут якийсь гедзь вкусив Сивого. Раптом він, рвонувши на собі сорочку, випалив, як він колись дванадцять років тому… над Києвом… на Хрещатику… жовто–блакитний… Хай живе самостійна Україна… КДБ шукало… Дванадцять років боявся, а зараз – ні.

Цю ніч він мабуть спав спокійно. Хоч і не зовсім, хоч наполовину, але він все–таки герой. А як не герой, то відчайдуха.

Він ще спав, а агент «Легінь», протягом років заінструктований на пошук «Художника» і який організовував цей мітинг, писав оперативнику, що нарешті знайшов «Верхолаза».

Наступний ранок в райвідділі КДБ був бурхливий. Гуртом обговорювали непересічну подію, адже щойно закрита справа протягом попереднього десятиріччя була основним змістом їх діяльності. Вже ціле покоління українських чекістів складало байки: ми не можемо вловити «Художника–верхолаза», тому що у спецшколах нас вчили ловити Пєньковського.

— А я ж казав…

— А я ж попереджав…

— А я печінкою відчував…

— А може, заради сміху пошлемо? Порадуємо діда–генерала.

Сказано – зроблено. Копію агентурного повідомлення агента «Легіня» в Центр. А через декілька днів трубка спеціального оперативного зв’язку, що її підняв тамтешній начальник, смачно лаялася державною мовою з дуже зрозумілими вставками іноземного походження.

Побілілий начальник відповідав сторопілим підлеглим: «Догану нам всім. Перестарались.»

«О часи, о звичаї». Новина викликала шалений вибух сміху. Аж шибки дрижали. Поодинокі перехожі здивовано дивилися на вікна непривітної установи.

Надворі було літо дев’яностого.

— Дай Боже дяки, що я вас зустрів, — сказав мені Сивий, — хіба таке можна в собі втримати? Ні жінці сказати, ні дітям передати, боячись розплати то від одних, то від інших. А потім приходиш до висновку, що нікого, окрім тебе, це не цікавить. Он послухайте в чергах: «Навіщо нам така незалежність…?»

— Не хочу вас образити, — відповідаю йому я, — але під «Художника–верхолаза» може зараз підлаштуватись будь–який грамотний і спостережливий агент.

— Знаю куди ви клоните. Ну що ж, погоджуюсь на слідчий експеримент. От тільки слідчі та свідки нам не потрібні.

Ми зупинялись біля пам’ятних Сивому місць, потім знову вийшли на Хрещатик. Проти Київради на високій щоглі величаво колишеться державний жовто–блакитний прапор.

— Хто б міг тоді подумати… – сказав було Сивий і замовк.

Обернувшись, я побачив в його очах сльози.

ПОГЛЯД З ТОГО БОКУ БАРИКАД

«КГБ – вооруженный отряд партии»

Из Положения о Комитете государственной

безопасности при Совете Министров СССР

Коли, я служив офіцером–оперативником в Бориспільському відділенні КДБ УРСР – відповідав за 5 лінію, що тоді означало «Український буржуазний націоналізм». Треба сказати, що у відділення я перевівся з іншого підрозділу на шостому році служби вже у квітні 1989–го року, якраз через півроку після знаменитого звернення українських письменників, які опублікували в пресі програму майбутнього Народного руху України. Це вже потім, на установчому з’їзді Руху в залі КПІ, він набрав назву «Народний рух України за перебудову», а тоді він був просто РУХ.

У всіх підрозділах КДБ існував такий собі «Класифікатор». Це була досить солідна книжка, текст якої було написано і вивірено «компетентними фахівцями» і затверджено Наказом голови московської КДБ СРСР, де були прописані характеристики всіх проступків «нелояльних громадян», які можна (і треба) було кваліфікувати як підривну чи ворожу діяльність проти радянської держави і її суспільного ладу. Там був цілий розділ «Український буржуазний націоналізм» де, наприклад, були такі перли як (цитую по пам’яті) «наявність у особи переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави розглядати як підставу для її вивчення через ведення по відношенню до неї справи оперативного обліку».

Якщо підрозділ КДБ отримував оперативні дані (тобто власні агентурні повідомлення, дані перехватів оперативно–технічних засобів, заяви та повідомлення партійних та радянських органів чи «свідомих» громадян тощо), то після відповідної перевірки, на проведення якої давав санкцію начальник підрозділу, складався обгрунтований рапорт на ім’я начальника обласного управління КДБ про доцільність ведення справи оперативного обліку. Це міг бути ДОП (дело оперативной проверки), ДОР (дело оперативной разработки), або ДОН (дело оперативного наблюдения). В межах цих справ дозволялось проводити поточні або гострі оперативні заходи, метою яких було отримання доказів для порушення кримінальних справ за статтями кримінального кодексу УРСР «Зрада Батьківщині», або «Антирадянська агітація і пропаганда».

Після порушень кримінальних справ справи оперативного обліку вважались «реалізованими», а «легалізовані» матеріали (тобто такі, які можна було показати прокурору і суду) долучались до кримінальної справи. Все інше знищувалось.

Реалізацією справ оперативного обліку вважалось також закінчення такої справи «профілактикою», тобто письмовим чи публічним (радіо-, теле-, в пресі) покаянням і засудженням свої дій і переконань. Проте вершиною «оперативного мистецтва» вважалась «реалізація» вербовкою об’єкта справи в якості агента КДБ.

Треба зазначити, що «самодіяльність», тобто несанкціоноване проведення по відношенню до пересічного громадянина будь–яких оперативних заходів (агентура, зовнішнє спостереження, в тому числі і оперативна фіксація його дій та намірів) суворо карались керівництвом, та й на сторожі стояла власна інспекція КДБ, підрозділ якої був в кожному обласному управлінні на особливих правах – і це не «красне слівце». Саме робота цієї інспекції, контрольована особисто Юрієм Андроповим, і сприяла тому високому авторитету КДБ, який ця спецслужба мала на той час в «радянському» суспільстві. Ясно, що цьому також сприяла коштовна і ефективна пропаганда чекістської діяльності, ініційована тим же Андроповим, і до якої було залучено кращі радянські літературні, театральні, радіо–і кінематографічні сили.

Рух шестидесятників, гуманітаріїв–дисидентів чи добровільних громадських контролерів гельсінських угод був тоді, завдяки діяльності того ж КДБ, практично відверто маргіналізований, не мав авторитету, розголосу, преси і дієвої підтримки суспільства.

Показником ефективності роботи кожного офіцера–оперативника КДБ була наявність ведення таких справ оперативного обліку і ясно, що це було і власним бажанням і завданням кожного офіцера, адже він, «шукач–нишпорка», саме цим доводив свою «значимість і корисність» суспільству. Це був природній азарт лягавої–хорта.

Це все я пишу не для того, щоб подратувати сьогоднішніх свідомих українців. Мало того, я навіть самого себе сьогодні зарахував би до свідомих українських патріотів і навіть до бандерівців. Тоді ж ми ВСІ були іншими. Можливо трішки іншими.

Зараз деякі ветерани–рухівці поширюють свої спомини про те, як вони боролись проти «ненависного радянського режиму». Так, все правда, боролись. Боролись як могли, як уміли, як розуміли тодішню ситуацію. Це зараз здається, що ми тоді, по обидва боки «барикад», все робили свідомо, «чистими руками, холодною головою і гарячим серцем». Насправді оцінити тодішні свої дії ми можемо тільки зараз, оцінюючи їх з висоти прожитих літ, а найголовніше – після аналізу отриманої інформації, що називається історією України. Особливо її новітнього періоду, періоду ХХ століття.

При президенті Ющенку для професійних дослідників стали нарешті широко доступні матеріали партархівів та архівів КГБ–НКВД. Багато чого виплило назовні. Але я хотів би навести всього один документ: постанова політбюро ЦК КП(б)У від 31 липня 1946 року: кожна українська і (обов’язково) україномовна радянська (інших не було) газета або засіб масової інформації В КОЖНОМУ НОМЕРІ (ВИПУСКУ) ЗОБОВ’ЯЗАНА подавати інформацію про злочини українських буржуазних націоналістів. Її дія була припинена спеціальною Запискою ЦК КПСС «украинским товарищам», підписаною Л. Брежнєвим тільки в 1964–му році. І це був тільки один з чисельних пунктів. В інших же були завдання численним штатним агітаторам, пропагандистам, лекторам товариства «Знання», парткомам, 1–шим і 2–гим відділам всіх установ і організацій, керівництву та парткомам вишів, шкіл і навіть дитсадків.

Невже 20 років масованої і цілеспрямованої ТОТАЛЬНОЇ брехні і дезінформації та подальші десятиліття інформаційної інерції повзучого сталінізму не минулась марно, не вплинули на масову, суспільну і особливо побутову свідомість покоління, народженого в 40–і, 50–і та 60–і роки.

Так, ми діти свого народу, постгеноцидного супільства. Одиниці з нас не були піонерами і комсомольцями. А на вступ в комуністичну партію, особливо серед інтелігенції та «претендуючих» осіб, був конкурс (приблизно чотири чоловіка на місце).

Не хотів би, щоб написане оцінювали як спробу колишніх гебешників «примазатись» до нинішньої української патріотичної справи. Просто треба мати на увазі, що люди були скрізь і скрізь різні. Так, оперсклад КДБ завжди «славився» патологічним переконаним свідомим україноненависництвом, проте ставку треба робити саме на словах «свідомим» і «переконаним». Багато з нас, і я в тому числі, жертовний бандерівський дух вдихнули саме в школах КДБ, де прискіпливо вивчали московську трактовку історії української національно–визвольної боротьби на жорстоких і нелюдських прикладах «чекістсько–військових операцій» з «рейдуванням агентури і бойовиків», «перевербовки бандитів» за допомогою «близких связей», що означало прямий шантаж дружин, дітей, батьків з їх висилкою, депортаціями рідних, близьких, близько–і малознайомих людей та сусідів, використання для боротьби зі своїми перевербованих, перекуплених, пригноблених і зломлених.

Проте саме з середовища «оперсостава КГБ» вийшли і майбутній прем’єр незалежної України Євген Марчук, і нардеп Володимир Сивкович, і навіть нинішній мер Борисполя Анатолій Федорчук, та й багато ще хто.

Та і я, зокрема, теж звідти…

_________________________

Отож, повернімося в той незабутній Бориспіль, 1989–го, коли мені прийшлось приймати ділянку оперативної роботи з «контррозвідувального забезпечення» Бориспільського району, яке на той час полягало в «протидії несвідомим неформальним і інспірованим політичним напрямам і рухам антикомуністичного і буржуазно–націоналістичного спрямування».

Партія перед КГБ ставила конкретне завдання: за будь–яку ціну не допустити створення опозиційних до КПРС структур.

В обласному управлінні КДБ та всіх його районних підрозділах були підняті всі архівні матеріали по всім гучним і резонансним справам, хоча б таким, як ДГОР (дело групповой оперативной разработки) «Блок», численні матеріали «профілактик» з забарвленням «український буржуазний націоналізм».

В розпал роботи аналітичних підрозділів з визначення кола «врагов», в листопаді 1989–го, мені прийшлось зустрічати в Бориспільському аеропорту скорботний борт з останками Стуса, Тихого і Литвина. Наступного дня обласні офіцери–аналітики випрошували у мене листівки з віршами Стуса, що їх поширювали рухівці в аеропорту і на повному серйозі вчитувались в рядки, намагаючись зрозуміти їх зміст. Мене це вразило – моє таємне захоплення українським націоналізмом, яке я не міг довірити навіть найближчим, раптом стало модним і престижним, навіть серед КГБешників. Для мене це був шок.

На той час мій колега, майор Геннадій, вже вів дві справи оперативної перевірки на таких «запеклих націоналістів» як учитель іноземної мови Гнідинської середньої школи Михайло Ратушний і інженер бориспільського заводу «Прометей» Анатолій Ковальчук.

Якщо з Михайлом Ратушним все було ясно: западенець, «засланий козачок», відвертий націоналіст, активіст–рухівець обласного масштабу, контролювався за допомогою «надійної» агентури (тобто люди, які висвітлювали діяльність Михайла, щиро його ненавиділи і щедро давали «потрібну» інформацію), то з Анатолієм Ковальчуком було важче. Якщо Михайло був відкритий, щирий, «рубаха–парень» з великим колом товаришів і знайомих, серед яких йому легко було підставити агентів, то Анатолій якраз навпаки: відлюдькуватий, замкнутий. Інформацію «про ворожу діяльність» щодо Ковальчука наше відділення отримало від київської агентури, як «связь известного националиста Ивана Зайца». Перевірити це було важко, тому що треба було рейдувати своїх районних агентів до Києва, а зробити це було непросто, бо підвести до Анатолія агента було проблематично. Завербувати когось з близьких друзів було ще важче з причини практичної відсутності цих самих друзів.

Майор Геннадій, мій «сокамерник» (тому що сиділи в одному кабінеті), якось жартома запропонував мені «замочити» Анатолія Ковальчука. Він йому не просто заважав, він просто «валив» одну з найголовніших його справ. Причина була проста і банальна: Гена, окрім всього іншого, вів «контррозвідувальне обслуговування» заводу «Прометей», який за декілька років до описуваних подій, отримав закуплене державою за золото дорогоцінне обладнання для виробництва магнітних дисків з західної Німеччини. Не дивлячись на всі спроби нашої вітчизняної наукової і виробничої еліт використати його за призначенням, справа не рухалась з місця, бо московські розпорядники бюджету «отримали відкат» від самих німців і закупили обладнання, яке там на заході вже було морально застаріле і ніяк не хотіло працювати «на перестройку».

Гена вже мав конкретних підозрюваних, практично повну доказову базу і готував перевести свою оперативну розробку в кримінальну справу, коли його змусили вивчати Ковальчука. І не просто змусили, а поставили вимогу звітувати в 5 управління центру по справі Ковальчука щотижнево. Ясно, що за таким розкладом, розробку по «відкату» треба було покласти в довгий ящик. Геннадій прекрасно розумів неспівставність цих справ, неодноразово їздив в область і в центр щось комусь доводив, проте, отримавши догану, принишк, тихо мріючи або передати справу мені, або десь якось удавити цього Ковальчука, що невідомо звідкіля так недоречно взявся.

Я ж, насправді, був зайнятий «надзвичайно важливою справою» — навесні 1990 року, була отримана генеральська санкція і заведена справа оперативної перевірки щодо одного з активістів Руху, лікаря–психіатра Романа Никифорука. Він ініціював і активно приймав участь у всіх можливих пікетах і маніфестаціях в місті, які так дратували районне керівництво і особливо ідеологічного секретаря Тамару Онищенко, яка майже щодня викликала до себе на килим нашого начальника відділення.

Треба сказати, що Бориспільська райлікарня давно була більмом у оці райвідділу КДБ. Там працювало декілька раніше профілактованих «архівних об’єктів», які свого часу швиденько «покаялись в гріхах» і підписали відповідні визнавальні папери. Що вони робили зараз і яка була їх роль у щойно народжуваному Русі – було неясно, адже саме відвідування ними рухівських зборів, ще не було підставою для прийняття рішень, тому мене було кинуто саме на «цю відповідальну ділянку роботи».

Деякі з профілактованих, таких як наприклад, лікар–педіатр Олександр Бойчук, на наше щастя, тоді працювали в Києві, в Борисполі ж тільки ночували, а тому всі «тєлєги» за їх участю, що приходили до нас, ми з чистою совістю відсилали у київські райвідділи, де вони губилися в численних томах «літерних справ», без належної перевірки.

По Гнідинській школі інформацію постачав сам «горком партии», який вимагав «пресечь» діяльність Ратушного саме тому, що директором тієї школи була така собі Валентина Стрілько, активістка українського національного шкільництва, відома далеко за межами бориспільщини. Було використано звичайний таки «виробничий» конфлікт між завідуючим Бориспільським райвно М. Корніякою і непокірною директоркою, якій приписувалась «організація опозиційних антипартійних структур» в районі. Під прикриттям цього конфлікту протягом 1989–1990 років райвідділом КДБ було організоване «оперативне вивчення і документування протиправної діяльності» Валентини Стрілько і Михайла Ратушного, як об’єктів справ оперативної перевірки з забарвленням «український націоналізм і антисуспільна діяльність» з застосуванням всіх «дозволених» оперативних можливостей і засобів.

Важко тепер об’єктивно оцінити діяльність того чи іншого «об’єкта» по створенню осередку Руху в районі. Так, Валентина Стрілько була серед його активних ініціаторів і провідників. Однак на мою суб’єктивну думку, справжнім натхненником і організатором українського культурного, просвітницького, а головне політичного відродження в районі був член бюро Бориспільського міськкому партії, головний редактор районної газети Валентин Лисиця. Він вміло використовував своє службове положення, перетворивши звичайну районку з невизначеною назвою «Трудова слава» в справжню трибуну «перебудови і гласності», а головне в справжню українську газету від землі. Його кабінет перетворився на штаб новоствореного Руху, а шпальти газети на дискусійний майданчик політичних сил. Газета широко подавала розвідки з непростої і трагічної історії рідного краю, відкрито і активно виступила за відкриття українських класів у двох російськомовних міських школах, втручалася в різномаїття економічних відносин району і міжнародних контактів працівників місцевого міжнародного аеропорту.

Це не просто дратувало, а навіть бісило як обласне, так і районне «партійне начальство». Протягом 1989–1991–го років тиск на газету був просто шалений. Не гребували прямими вказівками бюро міськкому і навіть обкому. Секретар міськкому Тамара Онищенко прямим текстом вимагала від підполковника Петра Чичканя, начальника відділення КДБ, «розібратися» з головним редактором. Той же кивав на міськком, мовляв, виводьте його з членів бюро міськкому, тоді я зможу все.

Міськком партії не мав реальної влади на своїх же членів і не міг ось так просто вивести з своїх лав непокірного «борзописця». Партсекретарі хотіли прибрати Валентина Лисицю чужими руками, руками КГБ.

Але часи вже були не ті. КДБ на той час вже не мав «розв’язаних» рук, керівництво обласного управління та і центральний апарат не сміли переступити через інструкцію КДБ СССР від 1956 року, яка зобов’язувала оперативні підрозділи порушувати внутрішні справи оперативного обліку на членів партійних комітетів тільки з дозволу і санкції вищих партійних органів.

Протягом 1990 року двічі начальник відділення підполковник Чичкань звертався до начальника обласного управління генерала Шрамка з рапортами про доцільність «збору доказових матеріалів про антисуспільну і антирадянську діяльність члена бюро Бориспільського міськкому, головного редактора районної газети «Трудова слава» Валентина Лисиці в рамках справи оперативної перевірки». Та генерал не наважувався йти з цим до першого секретаря обкому. Часи вже були не ті.

Коли ж Чичкань звернувся з рапортом втретє, доклавши до нього клопотання міськкому, підписане секретарями Бистрим та Онищенко, генерал не витримав і вліпив Петрові сувору догану.

Пояснення цього «сміливого» вчинку не забарилося: в листопаді 1990–го надійшов цілком таємний наказ голови КДБ СРСР про внесення змін до «біблії контррозвідника» — Класифікатора. Цілі розділи, серед яких знаменитий «кормилец» — «Український буржуазний націоналізм» було вилучено. Тепер «наявність у особи ідей і переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави» вже не були підставою для цькування з боку КДБ. Стаття кримінального кодексу «Антирадянська агітація і пропаганда», а також частина друга статті «Зрада Батьківщині» в формі переходу на бік ворога – з’їздом народних депутатів СРСР скасовані.

Всі справи оперативного обліку з цим забарвленням були припинені, самі справи було знищено по акту в присутності не менше двох офіцерів, а акти були надіслані в спеціальний архів 10 відділу КДБ УРСР.

Тільки одна справа оперативної перевірки була реалізована дійсно «по–чекистски»: 7 листопада 1990 року за участь в акції з недопущенню військового параду в Києві на Хрещатику «об’єкта», Михайла Ратушного, було заарештовано, його офіцера–розробника, майора Гену, і начальника, підполковника Петра Чичканя, було відзначено в наказі. Всі інші «наші об’єкти» голосно, і головне вже безкарно, протестували проти арешту свого товариша, ну а нам було вже не до них. «Український буржуазний націоналізм» перетворився на парламентську партію і ми, як і всі «радянські люди», мовчки визнали його своєю владою. 6–та стаття «советской» конституції назавжди відійшла в історію.

Змінювались закони, змінювались правила, щось не заборонялось, а щось уже і дозволялось. Проте не відмінялась любов і ненависть. Розкол був не тільки в суспільстві, розкол був і серед особового складу КГБ. Саме тоді прийшла ще одна таємна інструкція з підбору кандидатів на роботу в органи КДБ: «отбирать исключительно преданных социалистической идее и интенациональному долгу» (тоді ще продовжувалась жорстока і безглузда війна в Афганістані). Силові структури України продовжували поповнюватися «інтернаціоналістами», які або не були українцями взагалі, або щиро ненавиділи так завану демократію разом з Україною, або були відвертими пристосуванцями до будь–якої системи. Саме тоді в бориспільському відділенні з’явився молодий, запеклий і правильний молодий комуніст, лейтенант–інтернаціоналіст Анатолій Федорчук.

Тиск на «неправильну» районку не припинявся не зважаючи на рішення московських з’їздів. В день, коли країна слухала «Лебедине озеро», а над Борисполем кружляло 40 бортів з 10–ти тисячами головорізів вітебської дивізії ВДВ на борту, вже бориспільський міськвиконком прийняв остаточне рішення: припинити фінансування районної газети «Трудова слава».

Чотири місяці колектив газети буде працювати без зарплати. Всі будуть дивитись на свого головного редактора, а він не буде піднімати очей. Так буде до грудня 1991–го, до самого референдуму, на який газетярі будуть відчайдушно працювати. Добившись незалежної України без заробітної плати, Валентин Лисиця у відчаї застрелиться.

Після його похорону фінансування газети відновиться.

Все буде як і раніше. Не буде тільки Валентина Лисиці.

__________________________

Двадцять років потому:

Об’єкт ДОР «Худой» Михайло Ратушний – народний депутат України трьох скликань, голова правління Інституту національного державознавства, а віднедавна – голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Об’єкт ДОП «Стерва» Валентина Стрілько – була заступником глави Київської обласної держадміністрації, зараз президент Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого.

Об’єкт ДОП «Хмурий» Анатолій Ковальчук – був заступником глави Бориспільської районной держадміністрації, зараз помічник–консультант народного депутата України.

Об’єкт ДОП «Пікетчик» Роман Никифорук – довгий час очолював Київську міську клінічну психоневрологічну лікарню №1 (Павлівську), зараз лікар–практик.

Начальник райвідділення КДБ Петро Чичкань – підполковник запасу, військовий пенсіонер і активіст Соціалістичної партії Мороза.

Серетар міськкому Тамара Онищенко – після розгону парткомів швиденько знайшла тепле місце заступника начальника новостворюваної тоді Бориспільської митниці…………………….

Майор Геннадій Сухомлин – військовий пенсіонер, полковник запасу, позапартійний.

Лейтенант Анатолій Федорчук – вчасно розгледів «соціалістичну» перспективу, достроково залишив службу і став мером Борисполя від Партії регіонів.

А на рогозівському кладовищі міста Борисполя над могилою Валентина Лисиці співають степові пташки.

ПУТЧ, ПУТЧ, ПУТЧ…

19 серпня 1991–го, неділя, п’ята ранку, диктор ще нічого не говорив, «Лебедине озеро» ще не транслюється…

Пронизливо дзвонить телефон. Я за звичкою зриваюсь, не усвідомлюючи, що вже дванадцятий день, як підписано наказ про моє усунення з посади старшого оперуповноваженого КГБ УРСР.

Вже потім, місяців через два, буде наказ про моє звільнення з військової служби за власним бажанням без права перебувати в запасі органів КДБ СРСР.

У військкомат я піду пізніше, де на мене вирячить очі тамтешній начальник відділення з обліку офіцерів запасу – КГБістів у них зроду не бувало. Виник конфуз: адже звання «лейтенант» мені присвоював міністр оборони, а наступні звання – якийсь голова чогось там, що для воєнкомівців не авторитет (мене просто переплутали з численними міліціянтами, чиї спеціальні звання вони демонстративно не визнають). Гебешні ж запасники стоять на обліку в мобілізаційних відділах обласних управлінь. Звільнені за порушення дисципліни, нероби чи п’яниці все ж залишаються в запасі КГБ і тільки таким як я, що свідомо не побажали служити далі і звільнені за власним бажанням, відмовлялось бути гебешниками навіть запасу.

Я, дурень, обурився, почав качати права і врешті добився, щоби мені залишили звання, яке вказане у військовому квитку. От якби погодився стати тоді знову лейтенантом, мав би зараз підставу з ними судитися.

О, який би був «шкандаль», розголос, преса, високоповажні і високопоставлені вболівальники і співчувальники – дивись, була б, здуру, і пенсія. Боже, ну чого ми такі розумні заднім числом.

Я схопив слухавку і почув істеричний голос моєї куми Ліди, авіадиспетчерки міжнародного аеропорту «Бориспіль»: «До нас йде вітебська дивізія ВДВ на сорока бортах Іл–76. Наш воєнпред бігає по залу, розмахує пістолетом і вимагає їх терміново прийняти. Всі оперативні та відповідальні чергові по авіарайону, галузі, міністерству, радміну і ЦК республіки сповіщені, проте всі ухиляються від відповідальності. Ніхто не дає ніяких команд. Борти ми зараз ставимо в коло, де вони зможуть провисіти ще годин зо три. Що робити далі? Що це? Переворот, путч, війна?»

З Лідою живемо ми поруч. Моїй доні і її синку по сім рочків. Разом водили дітей в сусідський російськомовний дитсадок, а зараз ми з нею складаємо так звану «ініціативну групу» з відкриття українського класу в російськомовній школі. Ми повірили в щойно прийнятий Закон про мови в Українській РСР, де, серед всього іншого, зазначено, що за наявності восьми заяв батьків у школі мусить бути відкрито клас з українською мовою викладання.

Я, як офіцер КГБ, намагався не світитися, а от Ліда, добра душа, була справжньою активісткою. Особисто обходила батьків майбутніх першачків і умовляла, просила, агітувала, а сама все мене допитувалась, а чи справді Рух дозволять? А чи справді український клас відкриють? Вона так журилася, що старшого синочка була змушена віддати в російську школу (адже вона ось тут, поруч). Все переживала за українську мову, бо вона була ОФІЦІЙНО ЗАБОРОНЕНА і в неї, і в мене на роботі. І біда була не в цьому. Біда була в дедалі нахабнішій мовній поведінці і її, і мого начальства, яке дозволяло собі не просто гучні заяви, а й приниження, образи і навіть звільнення за мовною ознакою.

Скажете такого не було?

Ха, ха. Таке існує й зараз, на двадцятому році незалежності. Існує, бо воно безкарне.

Ліда зібрала 28 заяв від батьків і ми торжествували, як раптом виявилось, що відкриття україномовного класу недоцільне, тому що «заяв недостатньо». Ліда підняла ґвалт: вона ж особисто передавала ці заяви директорові школи, але коли вони дійшли до міськвно, виявилось, що їх залишилось всього шість.

Ліда знову побігла по людях і прийшла до мене в сльозах. Все правильно. Батьки відмовлялись від своїх заяв: одних «сильно просили», інших «просили сильно подумати», а декому відверто сказали: якщо не хочеш втратити роботу (отримати квартиру, машину, путівку) – не дратуйте міськком.

Коли я поклав трубку, то подумав — хана українському класу в нашій російській аеропортовській школі № 8. Після таких подій що розгортаються, ніхто не зважиться його відкрити, бо…

… бо на мою столицю суне ціла повноцінна бойова повітряно–десантна дивізія в повному спорядженні, при повному озброєнні, з боєприпасами, медикаментами і навіть кухнями, яка вже кружляє на Борисполем з готовністю виконати будь–який наказ партії.

А на вежі аеропорту – анархія і мітинг: жоден відповідальний керівник чи черговий так і не дали зрозумілу і неоднозначну відповідь–наказ: приймати чи ні. Знову Ліда дзвонить мені:

— Ми тут думаємо, що можемо зіштовхнути борти і тоді аеропорт закриється, але тільки на одному борту – 250 людей. Живих людей.

— Боже, Ліда, та ти при своєму розумі? А чи ти знаєш, що всі без виключення розмови всіх телефонів служби диспетчерів пишуться в постійному режимі? І взагалі, що ви там думаєте? Вимагайте рішення керівних органів – в цьому ваше спасіння. Упирайте на те, що ви тільки стрілочники… Невже думка про катастрофу дійсно присутня у ваших розмовах?

— А як ще ми зможемо відкрити україномовний клас?

Її згадка про україномовний клас остаточно мене спантеличила…

Далі пішли тільки короткі гудки – чи то Ліда кинула слухавку, чи то може хтось пильний відімкнув (автоматів cлідкування тоді ще не було – і справді, в це зараз важко повірити…).

Вже потім Ліда мені розповідала про той безлад, що творився в диспетчерській службі аеропорту: ніхто не відміняв рейсові борти з численними відпочивальниками, пасажирами інших міжнародних і внутрішніх рейсів. Приходилось суміщати щоденний графік з надзвичайною ситуацією.

Аеропорт має дві злітно–посадочні смуги, одна з яких повністю контролювалась військовими, але яку в той же час жваво експлуатували обидві сторони. Злітні смуги були паралельні, починались будівлею аеропорту з пасажирським терміналом і численними допоміжними службами, що стояв між ними і закінчувались кілометрів за три далеко в полі різними «руліжками» і між якими одиноко стояв «туалет типу сортир», звичайна шпаківня на одне очко.

Військово–транспортні борти підходили до повітряного району аеропорту з поодинці з півночі і їх акуратно ставили у «коло» на значній висоті, щоб не заважати виконанню буденного графіку роботи летовища. Диспетчери тут же вираховували і видавали бортам параметри ешелонів, швидкість, дистанції, напрям і швидкість вітру тощо. Вишколені військові пілоти десантних Ілів дотримувались радіотиші, в той час як в телефонно–телетайпному режимі конференції між оперативними черговими військових штабів Москви, Києва, Мінська і Вітебська, основних та запасних аеродромів, черговими міністерства транспорту Москви та Києва велись не просто переговори, а справжній «базар» з лайками, матюками, погрозами, криками, істериками. Інколи він припинявся, коли хтось з керівників намагався прийняти якесь вольове рішення і всім щось наказати, проте ці накази явно суперечили всім можливим інструкціям і дозволам, що тут же в ефірі коментували диспетчери, які, за всіма писаними і неписаними правилами, мали вирішальний голос в цій какафонії. Учасники цього унікального радіобазару примудрялись в перервах між радіолайками зазирати в телевізори, де вже транслювалось «Лебедине озеро», яке періодично переривалось зачитанням Указу віце–презилента про ГКЧП. Всі дружно відмовлялись брати на себе будь–яку відповідальність, а в разі звернення тут же посилались на свою «відповідну інструкцію», яку кожен тримав у себе на колінах.

Час спливав, у бортів, що підійшли першими вже підходило до кінця паливо, а єдино правильного рішення не було.

В цей час штатна військова охорона периметру аеродрому була приведена в режим «отражения агрессии», навкруги злітних смуг з’явились вантажні будки «Уралів», «Зілів» і «Газонів» вперемішку з бронетранспортерами та саміходними зенітними установками, зчетверенні дула яких відбивали сонячні зайчики і навіювали невеселі думи. Цю чисельну техніку і ланцюжки солдат, що біжать, було прекрасно видно з вершечку вежі, де розташувалась диспетчерська служба і їх вигляд, м’яко кажучи, не сприяв її професійній пильності і зосередженості.

Раптом старший зміни диспетчерів прильоту порадив «відсунути» цю військову армаду хоча б на півтора–два кілометри від будівлі аеропорту, щоб не спровокувати паніку серед пасажирів і обслуги, якою була вщерть набита ця споруда в цей спекотний недільний день розпалу сезону відпусток.

Ця «порада» була настільки слушною, що була беззаперечно сприйнята як наказ і прийнята до практичного виконання. Саме «виконання цієї поради», на думку чисельних свідків тієї події, послужило якоюсь іскрою дієвості влади і кінця анархії. Так, як ця команда прозвучала в режимі теле–радіо–конференції, вона була з полегкістю сприйнята всіма учасниками «радіобазару» і з цього моменту всі, без урахування звань і посад, звертались до старшого зміни як до головного командира.

Стали надходити доповіді передових бортів про наявність палива, з чого стало ясно, що вони вже «прилетіли» — пального вистачало тільки на посадку. Іншого рішення бути вже не могло.

Після команди старшого зміни: «Увага, підготувати смугу для прийому бортів» — базар раптом припинився, все стало звично, буденно, розмірено і навіть красиво. Всі знали що робити, команди надходили і виконувались з точністю нікельованого хронометра, красиві металеві птахи з трихвилинним інтервалом торкалися розпеченого бетону, миттєво гальмували і скочувались на «руліжки», звільняючи смугу для наступного красеня Іла.

Це легко читається, а ви просто помножте 3 хвилини на 40 бортів і отримаєте повних дві години – саме стільки повинна була тривати посадка дивізії. І все це впереміжку між зльотами і посадками пасажирських бортів на паралельній смузі, адже графіки роботу аеропорту ніхто не відміняв.

Цей час було навіть хвилин на двадцять скорочено, завдяки використанню «вікон» на цивільній смузі між пасажирськими, вантажними, поштовими і іншими бортами, що йшли за графіком.

Пізніше я запитував: «Ризикували?» — «Боже збав, хоч і незвичний, проте робочий розрахунок надзвичайного режиму – така робота».

За цей час не було викурено жодної цигарки, не було випито жодної склянки води, не було сказано жодного зайвого слова… Хлопці і дівчата втратили до 10 кілограмів ваги кожен з потом, кров’ю і сльозами. Вже потім, коли вони доберуться додому, то попадають в свої ліжка, забувши пообідати, а дехто навіть і роздягнутись. І кожен з них отримає маленьке пасмо сивини «на згадку».

На момент посадки останнього, перший борт стояв вже дві години під палючим серпневим сонцем на розпеченій бетонній сковороді допоміжної смуги, так званої «руліжки». Всі були на місцях, льотчики в кріслах пілотських кабін, а солдати у вантажних відсіках, спресовані як оселедці в повній викладці, в парашутах, з особистою зброєю, до розпеченого вороненого металу якої неможливо було доторкнутись. Єдине на що спромоглися командири – настіж відкрити вантажні люки літаків, щоб люди всередині не зварились.

Якщо в залі диспетчерської вежі аеропорту була напружена, але звична робота, хоча і в неймовірно шаленому темпі, то за злітною смугою, за полем, у диспетчерському залі військового терміналу всі присутні продовжували слухати радіолайку між генералами різних відомств. Вони все ніяк не могли вирішити, що ж робити з прийшлим військом, якому не було поставлено жодних завдань, окрім того, що «прибути в місто Київ».

На розвантаження та марш на місто – наказів не було, на відміну бойової готовності – теж. Про них ніби–то забули. Всі намагання дізнатися про наступні дії упиралися в «чекайте на особливе розпорядження». Власники великих зірок на погонах самочинно теж ніяк не могли спромогтися на якусь зрозумілу команду. Час спливав, спека не спадала… Настав час обіду, коли раптом хтось з «батьків–командирів» нарешті розродився командою для прибулих з неба вояків: «з бортів розвантажити польові кухні, кормити особовий склад» і знову таки, чекати на особливе розпорядження.

Кухні розвантажували години три, адже за бойовим розписом, вони повинні були десантуватись останні, на вже захоплений плацдарм. Солдати вийшли на свіже повітря під палюче сонце і полягали у траву, а кінець смуги з табуном літаків–красенів затягнуло хмарою відпрацьованих газів численних моторів, адже всім цим бойовим машинам десанту, газикам, козликам і легкій артилерії треба було випхатись з жерла літаків, випустити запхнуті «на дно самісінької скрині» кухні, а потім знову влізти назад і сховатись від сонця.

Від літаків до розташування місцевої військової авіаційної частини напряму через поле по траві, тому що «руліжки» призначені тільки для повітряних суден, потягнулися газики–козлики – майже десять тисяч молодих здорових і вже досить відчутно вимучених спекою і спрагою хлопців зараз просили тільки одного – води.

Ще невдовзі задиміли кухні. Через деякий час біля них вже вишикувались черги солдат… Потім обід тут же на траві, і хоч команди «відбій» не поступало, розморене військо заснуло в найживописніших позах, які характерно показували як і хто спромігся порятувати свої стрижені голови і татуйовані тіла від «прямого попадання» сонячних променів.

Комфорту правда не було, але так «воювати» ще було можна.

А в цей час і керівники, і різноманітні чергові служб, і працівники чергових змін, а також численні пасажири в аеропорту і навколо нього, які монотонно мінялись, в залежності від «прильоту–відльоту», заглядали у екрани телевізорів, притискали до вух транзисторні приймачі, допитували і перепитували всюдисущих таксистів і водіїв пасажирських автобусів найшикарнішого в той час маршруту «Політ» — що ж там?

Проте у всіх були свої турботи, хтось відлітав, хтось прилітав, хтось проводжав, хтось зустрічав, а для когось це була просто звичайна робоча зміна. Ну прилетіли солдати, ну полягали на траві – головне, що ніхто не стріляє і, здається, не збирається. Шоу закінчилось – всім стало не до них.

Вже глибоко ввечері, коли сонце скотилось за обрій і жара спала, командиру батальйону охорони аеродрому сказали, що «отражать» нічого не треба, бо агресія відміняється, а тому – в казарми. Місцева піхота з блакитними погонами жваво заплигнула в свої «Зіли» та «Урали» і поїхала нарешті додому. В кінці колони до них пристроїлись самохідні установки протиповітряного вогню з уже зачохленими дулами і апарелями. Їх від’їзд викликав полегшення у всіх, хто це бачив.

Потім настала ніч, потім знову день. Очікували що ж буде далі.

То чекали, що скаже Кравчук, то чекали, що ж скаже Єльцин – не вірилось в серйозність цього балагану, вже названого путчем. Хтось чекав свята, хтось горя, хтось радів, хтось панікував, хтось про це взагалі нічого не знав – країна велика, хтось порівнював те що відбувалось зі словами поета: «в России было воскресенье, но… очередей оно не отменяло», мовляв, ну, ну, воюйте, а ми подивимось…

А військо в кінці злітно–посадкових смуг Бориспільського міжнародного аеропорту загорало. Про нього не просто забули – батькам–командирам було не до нього.

Командир дивізії, правда, як і належить, щогодини нагадував про себе, але його швиденько ставили на місце – ти чого там кіпішуєш? Лежите, спите, кухні кашу варять – не заважай вирішувати государеві справи.

Переночувати ніч у серпневому степу на духмяній траві – що ще може бути краще? Кажуть гори, чи то може море. Е, це треба спробувати, а потім сказати.

Правда щопівгодини, навіть тієї глупої ночі, поруч по злітці з несамовитим ревом несеться щось страшне… проте, якщо знаєш, що це звичайний літак і що зі смуги він нікуди не подінеться, то поряд з бетонкою можна ще й які сни бачити – і ніщо не завадить молодому хлопцю так служити, адже недаремно кажуть: «солдат спить – служба іде…».

Наступного дня знову загорали, а наступної ночі – знову спали на траві.

Найдивовижніше, що ніхто з них, окрім командира, начальника штабу та пілотів, що спали в своїх кріслах поруч з радіостанціями – навіть в голову не могло прийти, що там, ось поруч за смугою, в залі аеропорту і далі – в селах, містах, по всій країні люди чогось очікують, на щось надіються, чимось живуть.

Солдат, котрий знаходиться в стані «до особливоого розпорядження», за всіма статутами і інструкціями позбавлений будь якої інформації. Коли вони повернуться в казарми, виявиться, що їх брутально обманули – вони повернулись не додому, а в іншу країну. Може й не чужу, проте точно в іншу.

В кінці злітної смуги їх будуть тримати дві ночі і три дні. Потім буде команда «відбій. Додому». Вони звично завантажаться і знову в несамовитому ритмі будуть працювати і військові, і цивільні диспетчери повітряного руху, але це буде вже якось буденно. Ніби–то ті самі три хвилини на зліт, проте не буде наднапруги, не буде страху незнання і невідання.

Це вже буде красиво і захоплююче. Потім ці «бувалі» авіадиспетчери розкажуть молодим – вам таке і не снилось.

Наступного дня, ми з моєю дружиною, кумом Петром і кумою Лідою копали картоплю на своїх городах–ділянках, що їх виділяли для працівників аеропорту в зоні відчудження злітних смуг. Саме там в полі по транзистору ми й почули те історично трепетне «Україна стала незалежною».

Спеки вже не було, на широкому полі і там, і тут копошились люди, збираючи картопляний урожай, проте щось було не так і це всі відчули, бо не відчувати не могли. Коли вітер повертався з боку кінця злітних смуг – він приносив незвичний запах, якщо це можна було назвати запахом. Це була ВОНЬ.

Навіть за більш ніж три кілометри через поле відчувався стійкий запах людської сечі і екскрементів, які не могли заглушити навіть гасові вихлопи авіаційних двигунів, що ревіли на форсажі.

— А все це прийшле військо, — казала кума Ліда. – Уявляєте, посадили на три доби дивізію майже в десять тисяч чоловік і забули. Кажуть, лежіть, спіть, їжте кашу. А туалет? Там, у полі зору тисяч пасажирів і аеродромних служб, чисте поле і тільки один туалет для обслуги, коли комусь раптом щось прикортить. Вже третя зміна зі всіма можливими засобами, пожежними машинами і автообмивниками з реактивними пінними установками не може добратись до цієї шпаківні.

У кожного своє відчуття тієї чи іншої життєвої, сімейної чи історичної події.

У мене спомин про путч – з запахом.

І ніяких аналогій чи алегорій. Хоч як тут без них.

А ще за тиждень ми з кумою Лідою вели своїх дітей до школи. В такий жаданий і вистражданий перший і єдиний в нашій школі україномовний клас. І ніяке військо, путчі чи події не змогли перешкодити його відкриттю.

Ви спитаєте — а який зв'язок?

Вже потім хлопці з оперативно–технічного управління КДБ при моєму звільненні з комітету, чи вибачте, вже з СНБУ (Служби національної безпеки України, так тимчасово називалась наша контора до 25 березня 1992–го) подарують мені на згадку магнітофонний запис нашої з Лідою розмови 19 серпня 1991–го, де ми насправді обговорювали можливість організації справжньої авіакатастрофи. Думаю, таким трофеєм мало хто похвалиться.

От тільки ніякі музеї не стоять до мене в черзі за цим раритетом.

ФАКТИ ВІДКРИВАЮТЬ ОЧІ

Інтерв'ю «Народній газеті» в травні 1995 року.

Записано її кореспондентом Володимиром БІЛКЕЄМ.

Останнім часом до мене дійшли відомості від моїх колишніх колег по КДБ про планомірне знищення архівів, що стосуються так званого українського буржуазного націоналізму. Не знаю, чи справді це так, але мова піде про самі архіви. Свого часу через мої руки пройшли сотні таких паперів, що мають неоціненне значення для відтворення правдивої Історії України. Хоча близько 30, а то й усі 50 відсотків їх не відповідають дійсності, бо фальшувалися офіцерами держбезпеки.

Хочу наголосити: все, що зараз кажу, – бачив на власні очі у документах й чув безпосередньо від свідків та учасників подій.

Полковник Шарубалко (не знаю, чи живий він ще), перебуваючи вже на пенсії, читав нам лекції, в яких радив, як легко визначити і запам’ятати чисельність УПА: 200 — 200 — 200. Тобто, 200 тисяч «бандитів» було знищено, 200 тисяч захоплено в полон, 200 тисяч пішло на захід. Отже, чисельність УПА 600 тисяч.

Два роки тому я зустрічався з Миколою Лебедем, який очолював службу безпеки УПА, і він мені сказав, що постійно діюча повстанська армія нараховувала 40–50 тисяч осіб. А КДБ завищувало дані про чисельність повстанців тому, що проти них було кинуто 10 дивізій НКВД, а це як мінімум 100 тисяч чоловік. З документів я бачив, що активна боротьба УПА тривала до 1957 року і навіть 1962–го траплялися ще окремі бойові акції.

Якщо взяти число 600 тисяч — оце, мабуть, і буде та кількість бійців, що пройшла через УПА за 10–15 років. Зрозуміло, що кадрових енкаведівців і кадебістів за ці роки воювало проти повстанців значно більше.

Я людина військова, тому мені знайомі цифри так званої мобілізаційної готовності. А саме – визначено, що 15 чоловік мирного населення дають одного, хто за віком, здоров'ям здатен носити зброю. Отже, помноживши 50 тисяч на 15 років, ми й отримаємо приблизно ту кількість вояків — 600 тисяч, що представляли наявні в ті часи 8–9 мільйонів населення західних теренів України.

Оця досить приблизна математика й твердить, що проти НКВД піднявся весь народ. І саме цей факт старанно замовчувався.

Надзвичайно багато документів з архівів КДБ, свідчень пройшло переді мною у зв'язку з відомою статтею Сахніна в «Литературной газете» у 1985 р., де він викрив псевдо командира і «героя» партизанського загону ім. Щорса, що нібито діяв на Київщині і Чернігівщині, — Кривця. Згори було дано команду довести, що загін такий був і хоробро воював.

Ті документи відкрили мені очі на всю правду.

Мною особисто було опитано близько 150 ветеранів, серед яких були і колишні партизани, ветерани УПА, радянської армії, які проживали в Басані, Баришівці, Яготині, Згурівці. Працюючи у складі групи офіцерів під керівництвом заступника начальника управління КДБ, я вивчив багато документів з архівів КДБ Київської обл. Потім доповів керівництву про результати роботи, де зазначив: з документів випливає, що навесні 1942 року на території Київщини (здебільшого це південні райони — Богуславський, Кагарлицький, Рокитнянський, а також лівобережні) існувала така пропорція: на одного радянського партизана в боротьбі проти фашистських окупантів припадало десять партизанів ОУН–УПА. Отже, практично антинімецький партизанський рух організувала ОУН. Я бачив конкретні прізвища, біографії оунівців, написаних пізніше вже радянськими так званими «мобработніками».

Звідки ж узявся міф тільки про масову героїчну боротьбу саме радянських партизанів, очолюваних компартією? Значною мірою цьому сприяло те, що коли 1942–го підійшла червона армія, багато з них просто поміняли відзнаки УПА на червоні стрічки та зірки. І їх можна зрозуміти чисто по–людському. (Згадаймо відомий кінофільм «Весілля в Малинівці»). Я зовсім не хочу бодай трохи принизити цих людей, але це було саме так. Близько половини мною опитаних потвердили, що пішли воювати проти німців незалежно від кольору загонового знамена. Проти окупантів–німців — і все! А оскільки боротьбу підняли і очолили люди з ОУН, то й опинилися вони під синьо–жовтими прапорами.

Отже, розповіді учасників партизанської боротьби засвідчили, що половина бійців була просто проти німців, а половина — свідомо боролася з окупантами за українську національну ідею. Ці документи бачили також свідки, які могли б захистити мене в разі потреби в суді.

Є село Медвин у Богуславському районі із населенням на той час 7 – 8 тисяч мешканців. Так от, у вересні 1945 року з нього було вислано понад 800 чоловік «на поселення» як «посібників банд УПА». Це практично вся молодь. Я читав документ — лише поширеним у цьому листі прізвищем «Смоляр» було заповнено 4 сторінки, а інших — ще на 6–8 сторінок. Уявляєте, 800 «посібників банд ОУН–УПА» в одному селі і не десь на Заході, а за кілька десятків кілометрів на південь од столиці. І здебільшого це була молодь 1924–28 років народження.

Все, що я розповідаю, ґрунтується тільки на документах, що тримав у руках. Це те, що я хотів сказати щодо партизанського руху на Київщині, а далі піде мова на іншу тему — відносини УПА та НКВД.

В останні роки моєї роботи я мав, скажімо так, у категорії позаштатних співробітників колишнього офіцера НКВД–КДБ М. Цей дідусь і нині живе, я його й учора бачив на базарі, віталися. Раніше він, колишній підполковник, ніколи нікому цього не розповідав, навіть синові. Та якось, розчулившись у численних розмовах зі мною, і почуттям, як мені здалося, провини, розповів цікаву історію: 1954–56 років він, як агент–нелегал, приписаний до одного з райвідділів держбезпеки у Рівненській області, був засланий в УПА на територію Івано–Франківщини. Його завданням було їздити по селах, виходити на зв'язок із агентами НКВД і збирати інформацію про дії «бандформувань». І хоча він бачив, що ефективність його роботи дуже низька, він чомусь постійно заохочувався командуванням. А коли, граючи роль якогось бандерівця, оперативник ішов знайомими селами по другому — третьому колу, то виявляв, що після його попередніх відвідин майже вся агентура НКВД була знищена службою безпеки ОУН–УПА. Лише через десятки років він зрозумів, яка підла роль йому відводилася. А суть її полягала ось у чому.

Свою агентуру для нелегальної діяльності проти УПА НКВД вербувало передусім з недосвідчених людей, надісланих у Західну Україну зі східних областей (учителів, агрономів…). І ось своїми походеньками М., не відаючи, що так було задумано командуванням, «світив» майже всю решту «агентури НКВД на місцях, «підставляючи» її під службу безпеки УПА. В результаті зумисне жертвуючи життям десятків сотень завербованих людей, НКВД забезпечувало діяльність одного справжнього навідника й шпигуна. Це була справді єзуїтська операція, яка окрім «військового» мала ще й друге — «політичне» призначення: на Східну Україну йшли повідомлення, що їхніх земляків, які поїхали на Захід допомагати, вбили бандити–бандерівці. Тобто свідомо вбивався клин ненависті між населенням різних регіонів України, адже коли чиниться злочин проти народу, треба створити образ ворога, на якого можна завжди нацькувати своїх же власних жертв.

__________________________

КОЛІР ЖИТТЯ

БІЛОКУР Катерина Василівна, (1900–1961), народилась, прожила все життя і померла в с. Богданівка, Яготинського району Київської області, народна художниця України (1956), українська майстриня декоративного живопису, селянка–колгоспниця, художниця–самоучка, її роботи зберігаються в Музеї образотворчого мистецтва (Київ), Луврі (Париж), музеї Прадо (Мадрид), відомих приватних колекціях, представляли багатонаціональне радянське мистецтво на Всесвітніх виставках в Монреалі (1967), Осаці (1970), Лондоні (1980).

(Українська Радянська Енциклопедія, т. 1 стор. 454)

Буває так, що прокидаєшся, і в тобі живе сон. Ти його вже забув, напружуючи пам’ять, намагаєшся згадати деталі, але він вже згинув, залишивши в душі якусь світлу тривогу, щось таке, що ти міг знати лише в дитинстві, або… або навіть до свого народження.

Одне я знаю точно – цю історію мені ніхто не розповідав. Можливо це підсвідомо зафіксувала дитяча пам’ять: розмови батьків з дідом – про речі, які я ще не міг збагнути. Можливо це – генна пам’ять, адже багато того, що я згадував, було за двадцять років до мого народження. Я цього не пам’ятав, можливо й ніколи не знав, та ось на минулому тижні випадково почута радіопередача про Катерину Білокур, про її нещасливу любов.

Так, так, пригадую, саме це. Це ж вона, та жінка з Богданівни, яка приходила до мого діда з проханням написати листа до Сталіна. Вона вже писала за свого парубка (так, саме за парубка), та їй не відповіли. Вона знає, що Сталін «відповідає» діду, вона просить, щоб за її парубка написав саме дід.

Тоді, в тридцятих, поповнюючи дармову робочу силу для «індустріалізації робітничо–селянської імперії», радянські чекісти, наслідуючи методи ординців, практикували хапати молодь в українських селах та містечках прямо на танцях чи вечорницях, щоб потім засудити їх «за сопротивление органам» з відбуванням покарань «на стройках народного хазяйства СССР». Так в ГУЛАГ попав простий сільський парубок, перше і останнє кохання майбутньої всесвітньо відомої художниці. До своєї Катерини він так і не повернувся, бо мій дід так і не зміг добитися його звільнення.

Про свою біду вона розказувала так, що дід, який не соромився за своє «адвокатство» вимагати чарку – нічого їй не сказав. Бабуся Марія говорила, що одного «дякую» цієї жінки з Богданівни вистачало, щоб дід не пив тиждень.

Від цієї жінки віяло Богом.

Діду вона подякує через двадцять років. Ні, не діду, мені.

Так, так. Ця жінка з Богданівни прийшла в хату, де ще хазяйнувала моя бабуся Марія, якої я ніколи не бачив.

Це було в 1934 році. За двадцять років до мого народження.

Я хочу розказати про малюнки Катерини Білокур, які крім мене ніхто не бачив. Дослідники її творчості навіть не знають про їх існування.

Художниця Катерина Білокур – це художниця сміливих і відчайдушних життєвих кольорів. А ці малюнки, про які я хочу розказати – негатив її творчості. Її нещасна любов, її біль, її заповідь нащадкам, адже виконала вона їх уже десь у 1957 році, цебто за три роки до своєї смерті.

Не знаю чому, але я певен, що пишучи ці картини, вона знала що радянська тиранія, імперське кріпацтво і несвобода впаде і її творчість наближає цей момент.

А починалась ця історія з діда.

Мій дід, Колесник Олександр Іванович, походив зі старовинної священицької сім’ї, що майже сторіччя проживала на Чернігівщині. Він, як і всі його брати мав вищу духовну освіту і, напевно, продовжував би просвітительську духовну діяльність, якій присвятила себе вся його сім’я.

Ще молодою людиною мій дід зустрів революцію і громадянську війну. Судячи з того, що синод РПЦ (Руської православної церкви) наклав анафему на Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним, а для УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) ленінський уряд був урядом ворожої держави, можна вважати, що більшовики у мого діда симпатій не викликали. Сімейних спогадів про героїзм діда в роки громадянської теж до мене не дійшло. Знаю лише, що в 1925–му отримав він приход в селі Кобижча Бобровицького району на Чернігівщині, куди приїхав із своєю попадею, дочку з роду Тимченків, відомим тим, що з нього вийшли декілька православних єпископів.

Народили вони семеро діток, та й жили б во славу Бога, своєї сім’ї та України, якби не жорстоке ХХ століття з масовим психозом комуністичного імперіалізму.

В 1933–му всенародна біда торкнулась і мого діда: в результаті терору голодом, розрахованого класиком марксизму–ленінізму та впровадженого в життя вірними ленінцями, він в один цей страшний рік поховав своїх чотирьох дітей, кинув напризволяще приход і з залишками своєї сім’ї, серед яких була і моя мама, кидає страшну для себе Кобижчу і перебирається до Яготина.

Важко жила сім’я, не маючи ні дому, ні постійного заробітку. Маючи вищу духовну освіту, дід влаштувався рахівником–обліковцем на залізничну станцію, але зламаний важкою долею, почав попивати оковиту.

Сімейні перекази не залишили мені причин того падіння діда, та й ми, сьогоднішні, мабуть, не маємо права судити те покоління.

Від матері, та й від інших людей, мені відомо що дід був дуже доброю доброзичливою людиною, Божу добрість до людей проніс через все своє життя, не втрачаючи її ні за яких скрутних обставин. Навіть позбавлений сану і приходу, він продовжував залишатися духовним пастирем для людей: до нього йшли і йшли зі своїми бідами…

То були страшні роки: буремні тридцяті, страшні тридцяті. Російські більшовики ламали хребет своєму власному народові, а українцям пригадували спробу української незалежності з Симоном Петлюрою, Василем Чучупакою в Холодному Яру, Нестором Махном в Гуляйполі – ці воістину всенародні антимосковські та антибільшовицькі рухи та повстання 20–х років ХХ століття.

Українську інтелігенцію, мозок і дух нації, звозили на Соловки і просто знищували. Для українського селянства питання постало руба: іти в безвість чи в колгосп. За колгоспну Україну мій народ платив людськими життями – від 6 до 15 мільйонів. Рахував їх через сорок років Роберт Конквіст.

На кінець тридцятих дід Олександр освоїв важку на тодішній час адвокатську професію. Він вів її методом «народної адвокатії»: спрямуванням слізних прохань, заяв, позовів і листів до НКВД, райкомів, обкомів і навіть до самого «батька народів» – Сталіна. Його наполегливість, епістолярний та адвокатський дар, вміння знаходити аргументи для тирана давали свої плоди і в Яготин інколи поверталися засуджені.

Ще й досі живуть в Яготині люди, врятовані адвокатським хистом мого діда. Ці люди, зламані, пригнічені і пригноблені, як і мій дід, часто підносили йому чарку, від якої той не відмовлявся.

У сороковому році в Яготині померла його дружина, моя бабуся Марія, і дід залишився один з трьома дітьми.

«Треба закінчити три університети, щоб стати культурною людиною, – казав середньовічний мудрець, – перший — дід, другий — батько, третій — син».

Свій перший університет православний пастор Іван Колесник закінчив наприкінці минулого, ХІХ сторіччя; другий університет, його син (а мій дід) закінчив під час першої світової війни. Третього університету не закінчив ніхто. Моя мама закінчила тільки шість класів, початкову освіту мали і мої дядьки. Ніхто з третього покоління Колесників не мав навіть середньої освіти. Розірвалась ниточка поколінь, і мій університет знову буде першим.

Найперше, що я пам’ятаю в житті – це дідусева маленька хатинка напроти яготинського залізничного вокзалу. Чути гудки паровозів, брязкання буферів, свистки та крики шляхових майстрів. Батьки мої працювали, сестра ходила до школи. Довгі дні я залишався наодинці з дідом.

Я не знаю, чи були в моєму ранньому дитинстві книжки чині – не пам’ятаю… Але пам’ятаю одну книгу – велику, таємничу, магічну і чарівну – дідівську Біблію. Він мені розказував біблейські сказання та притчі у формі казок.

Чи можливо, він не міг так розказати і так прочитати, чи то я своїм дитячим розумом не міг цього охопити, але я страшенно боявся цієї книги. Боявся Біблії.

Вона була у чорній потертій обкладинці, і від неї чомусь повівало холодом. Зараз мені здається, що Біблія у мене асоціювалась із поняттям смерті, першим абстрактним і філософським поняттям, яке усвідомлювала дитина. Це поняття, яке я опанував тоді, мене дуже лякало. Я боявся цієї книжки.

Дід нічого не міг поробити з цим явищем.

І ось одного разу він приніс і поклав переді мною на стіл цю саму книжку, чорну біблію. Розгорнув її, і я побачив дивовижні квіти, чудернацьких тварин, птахів, міфічних звірів.

Особливо мене вразив колір тих квітів, щось середнє між червоним і жовтогарячим. Цей колір перемагав холод, смерть, він веселив, він робив цю книгу привабливою. Цю книжку хотілося розглядати, читати, та, на жаль, читати тоді я не вмів. На чистих сторінках книги, а також на полях якась невідома мені, чарівна рука зробила дивовижні малюнки. Малюнки для мене.

Звідтоді я перестав боятись цієї книги, я полюбив її, як полюбив потім інші книги.

Минуло декілька років. Ми з татом, мамою, сестричкою переїхали в наш новий будинок. А скоро я пішов до школи, в перший клас. Нарешті саме для мене, а не для моєї сестри були куплені кольорові олівці. Я захоплено малював.

Не знаю, що малював, але пам’ятаю все намагався відтворити той колір, який прийшов до мене з першим життєвим враженням. Я довго бився над цією задачею, обмалював всі зошити, майже всі книжки, поки нарешті, цим не зацікавилась мама.

Вона спитала якось: «Що ти малюєш?» Я відповів, що мені хочеться відтворити колір тих квітів, якими були розписані сторінки дідової Біблії. Мама усміхнулась і через деякий час принесла мені від дідуся цю книжку.

Я розкрив її і … не повірив своїм очам: малюнки у Біблії було виконано звичайним хімічним олівцем на білих, хоч і пожовклих, сторінках. Малюнки були не кольорові.

Мама розповіла, що якось дідусь зустрів на вокзалі знайому тітку з Богданівки, якій колись давно чимось допоміг. Вона була одна з не багатьох, хто не частував діда чаркою за його адвокатство. Розказавши їй історію про онука, дід попросив її розмалювати Біблію так, як вона вміє. І ця жінка в залі чекання яготинського вокзалу малювала для мене квіти.

Коли я пішов у другий клас (це було у 1962 році), дідусь помер. З ним відійшла у вічність його історія, біди і радощі, проблеми. Загубилась і його біблія. Моя Біблія. Цю книгу я не зміг зберегти, бо не міг тоді усвідомлювати її ціни і значимості. У мене з’явились нові книжки, нове життя, новий світ.

І лише коли став дорослим, я зрозумів про яку жінку з Богданівки йшла мова. Це була українська народна художниця Катерина Білокур, що все життя прожила в селі, тяжко працювала, часто приховувала від оточуючих свою творчість. Серед рідних та односельчан вона не знаходила співчуття, бо її вважали не від мира цього – «буйною». Тільки випадково вона стала знаменитою. Про те, що її роботами захоплювались сильні світу цього, що їх вивчали в найкращих і найпрестижніших художніх школах світу, а сам великий Пабло Пікассо вважав їх вершиною довершеності, вона знала, проте це її не вражало і не полегшувало їй життя.

Вона жила в своєму кольоровому світі в той чорно–білий час. І тільки коли хто випадково попадав в її коло, той бачив її барви.

Мені в житті поталанило бачити її кольори.

____________________

НІ МОГИЛИ, НІ ХРЕСТА

Мій батько, Микола, свій перший молодшолейтенантський «кубар» отримав 22 червня 1941 року в Новосибірську по закінченню військового училища зв’язку. Шикувались на плацу о 12.00. Генерал, начальник училища, вітаючи випускників, виголошував: «Вместе с великим германским народом…». Були гуляння, музика, танці…

О шістнадцятій (в Москві було 12.00) передали про «вероломное нападение».

Потім воював. Війну закінчив в 1945–му в Празі. Ще чотири роки потому служив в радянських окупаційних військах в Німеччині.

Дядько Дмитро весною 1942–го з полтавського села в сімнадцятирічному віці забраний німцями на роботи у допоміжні технічні частини вермахту. Восени того ж 1942–го на території Підляшшя (сучасної східної Польщі) тікає від них і йде в ліси, де вступає до лав УПА. Влітку 1943–го в складі двох сотень бійців УПА та польських військовиків Армії Крайової (був такий момент в історії війни) йде на допомогу білоруським партизанам, проти яких Гітлер кинув 6 піхотних дивізій. Сталін у допомозі білорусам відмовив – мовляв, не до вас, у мене війна з фашистами.

За партизанську діяльність дядько Дмитро мав медаль «Партизан Отечественной войны» ІІ ступеня. Після звільнення – в лавах Червоної армії довойовував танкістом.

Все життя до самої смерті в 1973–му, дядько Дмитро панічно ховав правду про примусову працю на німців і про боротьбу проти них в рядах УПА. За це – тюрма…

Дядька Григорія в жовтні 1943–го розстріляно офіцерами контррозвідки СМЕРШ на очах жителів того самого полтавського села, своєї дружини і дітей. Розстріляний «за пособничество…», яке виражалось в тому, що він був простим сільським вчителем і залишався ним під час окупації. Що було насправді – ніхто не знає, а знає – не каже…

Через 45 років після розстрілу дядька Григорія, щодо нього були запитані всі можливі архіви.

Архів Червоної армії (м. Подольськ, Московська обл.): не призивався, не служив.

Архів МВС УРСР (м. Київ): матеріали органів дізнання відсутні, під судом та під слідством не перебував.

Архів КДБ УРСР (м. Київ): на агентурному та оперативному обліку не перебував.

Архів 3 управління КГБ СССР (м. Москва): по фільтраційним справам та справам оперативного обліку не проходить.

Архів 10 відділу КГБ СССР (м. Москва): на агентурному та оперативному обліку абверу, СД, гестапо, військової поліції вермахту, румунської військової сигуранци, контррозвідки РОА, контррозвідки 14–ї дивізії ваффен СС «Галичина» та 15 козачої бригади ваффен СС не перебував.

Архів чекістсько–військових операцій (м. Оренбург): в оперативних обліках учасників та бандпособників ОУН–УПА дані відсутні.

Архів районного ЗАГС: свідоцтво про смерть не видавалось.

Архів сільради: даних про смерть та захоронення на території сільради немає.

Отже, розстріляли на очах всього села без суду та слідства. По–зрадницьки, залишивши сиротами двох малих дітей. Розстрілювали на «визволеній території», по–хазяйськи, нікуди не поспішаючи, не від кого не тікаючи, не залишаючи ніяких слідів. Це були не бандити і не фашисти. Це були «освободители» з НКВД, які виконували злочинний навіть на той час цілком таємний наказ товариша Сталіна «О зачистке тылов действующей армии от националистического подполья и пособников ОУН–УПА».

Відзначаючи черговий день Побєди, батько з дядьком Дмитром завжди бідкались, що не можуть поставити на могилі Григорія хрест.

Не виключаю, що той, хто розстрілював (і той, хто віддавав наказ про розстріл), сьогодні, якщо дожили, попиваючи «наркомівські» сто грам, куплені за «чесно» заслужену пенсію, котру виплачує їм моя держава, подзвонюючи бойовими орденами, святкують Побєду і клянуть «проклятих бандерівців».

Те покоління, на жаль, відійшло ще при СРСР. Хреста на могилі дядька Григорія до сих пір немає. Немає і самої могили. Відомо, що це десь в селі Тепловка Пирятинського району на Полтавщині.

Таких як він в Україні – сотні тисяч. Ні реабілітації, ні могили, ні хреста.

________________________

СВІДЧЕННЯ ЖИТЕЛЯ СЕЛА МИКОЛАЇВКА

Корсунь–Шевченківського району Черкаської області ЗАДЕРІ Леоніда Павловича записані 17 квітня 2010 року

Це трапилось в лютому–березні 1944 року в селі, що знаходиться за 8 кілометрів від Стеблева вище по річці Рось.

На березі Росі в урочищі Камінна Лука (від «камінь», місце вигину річки) розташувалась батарея з 5 бойових машин гвардійських мінометів «Катюша» з обслугою приблизно 30–40 червоноармійців.

9–річний Леонід з молодшим братом Петром були в розташуванні батареї і спостерігали процес заряджання реактивних установок бойовими ракетами.

Після команди командира всі солдати почали відбігати від установок. В цей час один з командирів побачив хлопців і погнав їх від машин. Хлопці відбігли метрів на на 200—300 і розташувались на схилі яру, звідки добре було видно розташування батареї.

Прогриміло декілька залпів в бік містечка Стеблева та в бік села Киданівка.

Після залпів десь за годину чи більше до батареї прискакав на коні напівроздягнений офіцер з пістолетом в руці і, голосно лаючись, погнався за командиром батареї. З розмов, що вели солдати, хлопці зрозуміли, що одним з залпів накрило підрозділ Червоної армії і це прибув його командир на розборки.

Через день–два батарея забралась з села, а ще через декілька днів до села увійшов підрозділ контррозвідки «Смерш» в складі теж 30–40 військових, які стали поголовно викликати селян і опитувати: хто стріляв з «катюш», куди стріляв, як стріляв. Налякані селяни не могли нічого до пуття пояснити.

Розслідування велось цілий день, а на вечір смершівці змусили селян їх кормити і поїти. Напившись п’яними, вже потемки, солдати почали бігати по хатах та гвалтувати сільських дівчат та жінок. На очах маленького Льоні та його брата їх мати намагалась захистити дівчат від гвалту, вступила з солдатами в бійку і була ними розстріляна. Було розстріляно ще декілька жінок.

Батько був дома, слабував і лежав на печі. Діти прибігли і розказали йому про смерть мами, але він їх залишив вдома і цілу ніч плакав разом з дітьми.

Тільки вранці, коли солдати покинули село, батько з сусідами знайшли розстріляних жінок і похоронили.

Пізніше стало відомо, що цими залпами «катюш» були знищені опорні пункти німецьких військ в містечку Стеблів та селі Киданівка разом з мирними жителями. Після того, як фронт пішов далі, виявилось, що в Стеблеві та Киданівці не залишилось жодного цілого, чи хоча б напівзруйнованого будинку, жодної хати, жодної печі. Число людей що загинули – невідоме, проте значне. Вижили тільки ті, що ховались в навколишніх лісах.

Леонід Павлович згадував слова батька: «При німцях такого не було, як при наших…»

________________________

ВІЙНА ОЧИМА МОГО БАТЬКА

Батько виріс в мальовничому українському селі Малютинці Пирятинського району Полтавської області в селянській родині, з дитинства був привчений до простої селянської праці, помагав своєму батьку, моєму діду Євмену, який в часи НЕПу мав в селі свою лавку, був заможним селянином, проте… Десь в 1929–му році, дід ніби–то «проторгувався» і вимушений був йти в колгосп. Вже потім я дізнався про нестерпні економічні умови, які створила влада незалежним господарям, змушуючи їх погоджуватись на рабські умови колективізації. Підлітком батько пережив Голодомор, розказував що його мати, баба Катерина, готувала кашу з шовковичних листків (село масово вирощувало шовковиці для збору тутового шовкопряду – товаришу Сталіну треба було багато парашутного шовку).

Чому про це згадую?

Батько не раз намагався розказати мені байки фронтових замполітів про обіцянки совєтської влади після перемоги дати селянам землю.

Проте ця тема для мене тоді була нецікава, Мені все хотілось запитати у свого батька–фронтовика, скільки ж він сам особисто убив німців, а той все повертався до солодких речей замполітів. Так я й не дослухав тієї його оповіді, про що зараз жалкую… Видно щось було в тих обіцянках таке, що змушувало офіцера–фронтовика через двадцять–тридцять років після страшної війни все ж повертатись до цих селянських мрій.

В 1938–му році, після закінчення середньої школи, батько вступив до Дніпропетровського гірничого інституту, де йому довелось навчатися всього декілька місяців. Восени того ж 1938–го його з студентської лави призвали на службу в Красную армію і направили вчитись в Новосибірське військове училище зв’язку.

Товариш Сталін готувався до великої війни, яку він планував на 1941–ий і до цього часу йому треба була вивчена, навчена і досвічена армія, готова до «визвольного походу». В той рік зі студентів була знята броня і їх масово забирали у військові училища для підготовки як майбутніх красних командирів. Так у військо і попав мій батько.

Сталіну і «советской Родине» потрібні були молоді, здорові, освічені і розумні командири. Так, без «власного бажання», без відбору і вступних іспитів батько став курсантом. Він пройшов повний курс без жодної відпустки і ось влітку 1941–го довгоочікуваний випуск.

22 червня, в неділю, шикувались на плацу. Позаду були три роки навчання, випускні іспити і ось вони вже стоять у новеньких хромових чоботях, напівшерстяних мундирах, підперезані скрипучим ремінням, з двома маленькими кубиками в петлицях, лейтенанти без п’яти хвилин. 12.00 – «рівняйсь, струнко». Зачитується наказ про присвоєння їм офіцерських звань, а потім до трибуни допустили замполіта. Його промова запам’яталась на все життя: «Вместе с великим германским народом…».

Потім був оркестр, музика, танці… О 15.00 за місцевим часом, коли в Москві пробило полудень, раптом заговорило радіо: «Вероломное нападение…».

Ви зможете згадати, що саме говорив директор школи, ректор вишу чи декан факультету при вашому випуску? Особисто я – ні. І, думаю, що навряд чи хто пам’ятає. А от мій батько запам’ятав. Запам’ятав на все своє життя. Ці слова йому до смерті закарбувались в свідомості, тому що ці слова були про вічну дружбу з режимом, з яким вже більше півдоби тривала смертельна жорстока і немилосердна війна.

І

Серпень 1941–го, донецькі степи, осіння спека.

Високо в небі висить американський «Дуглас» з червоними зірками на крилах і на фюзеляжі, пристосований до перевезення і десантування військ. Він вже не «Дуглас», а радянських військовий літак Лі–2, в череві якого парашутна диверсійно–розвідувальна група, завданням якої було виконання сатанинського наказу товаріща Сталіна про «випалену землю».

Відступаючи, спеціальні підрозділи Червоної армії без жалю знищували народне надбання, висаджували в повітря заводи, фабрики, шахти, дороги і мости…

Завданням диверсійно–розвідувальної групи, в складі якої був молодий двадцятиоднорічний лейтенант, було знищення новозібраного врожаю разом з елеваторами в донецьких степах. Про те, що місцеве населення залишається без хліба, сталінські опричники до уваги не брали. На момент закиду групи вже було висаджено в повітря Дніпрельстан, де втопили два власні стрілецькі корпуси Червоної армії, ну й місцевих без ліку, вже було зруйновано радянськими радіомінами київський Хрещатик, Успенський собор Києво–Печерської лаври, інші українські промислові та культурні об’єкти, які «муляли око» кремлівській владі.

Про свої виходи у ворожий тил, батько якось не розказував. Тільки на питання, чи стрибав з парашутом, відповідав, що робив це двічі. Також розказував про принципи групового десантування, коли перед стрибком всі зважувались, а десантувались один за одним, попереду найважчий. Першим був батько, тому що окрім зброї і спорядження, на ньому була ще й радіостанція з двома комплектами акумуляторних батарей.

А ще батько розповідав, що група в тилу ворога ховалась і від німців, і від «наших», місцевих донецьких шахтарів, які пильно охороняли свої елеватори з хлібом.

Той факт, що по групу в якій був лейтенант Микола Ушенко двічі присилали літак, щоб забрати назад після успішно виконаного завдання, говорить про те, що донецькі хлопці свій хліб так і не уберегли.

Вже взимку, після виконання цієї місії, він переходить з підпорядкування розвідуправління, в складі якого були ДРГ, у діючу армію.

Так батько став командиром взводу зв’язку, що забезпечувала штаб дивізіі.

Спочатку він був командиром взводу телефонного дротового зв’язку. Це була важка і надзвичайно небезпечна служба. Двічі, під час боїв, він втрачав майже всіх своїх бійців, що один за одним йшли усувати несправність чи порив телефонної лінії на передовій, або навіть на нейтральній смузі. Живим залишився завдяки своєму ординарцеві (під час війни офіцери мали ординарців). Батьковим ординарцем був воронізьким 50–річний сільський дядько, яки опікувався молодим і відчайдушним офіцером, що весь час зривався на який–небудь подвиг, проте не раз батько відчував на «своєму загривку» його важку руку, яка утримувала його від них.

Вже потім, після війни, батько казав, щоб я запам’ятав ім’я його «спасителя» — рядовий Кіндратій Махортов. З ним він благополучно пройшов всю війну і вже в Празі, на самому її кінці, ординарця втратив. Той підірвався на міні.

Після війни батько знайшов свого ангела–хранителя в одному з інтернатів для калік–ветеранів – без рук, без ніг. Про ту страшну зустріч він так і не розповів.

Вже десь в кінці 1941–го батько був призначений командиром взводу радіозв’язку штабу стрілецької дивізії, завдяки чому йому вже не доводилось ризикувати своїм життям під час боїв.

ІІ

Отже, молодий лейтенант потрапив у звичайну стрілецьку дивізію, яка глухо сиділа в обороні поблизу Тихвіна. Трохи північніше дислокувалась знаменита 2–га ударна армія генерала Власова. Батько розказував, що їх дивізія значно відрізнялась від ударної в першу чергу особовим складом, що був здебільшого з запасників у віці, та й озброєнням і технікою була укомплектована недостатньо. Ударні армії були кадрові, солдати буди досвідчені, мали два–три роки служби, офіцери ж, як правило, мали бойовий досвід Хасана, Халхін–Гола, фінської кампанії і оборонних боїв під Москвою.

Весь 1942–ий та ще майже половина 1943–го воєнних років дивізія не змінювала свою дислокацію, сиділа в тих же окопах і бліндажах. Особовий склад протоптав не просто стежки, а дороги–проспекти до своїх штабів, кухонь, тилів і сусідських підрозділів.

Не раз батько ходив по таких стежках у справах, і не раз зустрічав капітана з сусіднього полку, в обличчі якого було щось щемливо знайоме. Одного разу батько не витримав і при черговій зустрічі звернувся до нього:

- Вибачайте, а ви не з Полтавщини?

- З Полтавщини.

- А не з Пирятинськго району?

- Так з Пирятинського.

- А не з Малютинець?

- Так, саме з Малютинець.

Таким чином батько знайшов далеко від домівки односельчанина, який був на декілька років старший, в селі вони не товаришували і ледь знались, а тут, у засніжених просторах передпівнічної Росії, відчували себе ледь не братами, адже були ще й тезками – Миколами. З земляком можна було поговорити відверто, тому що можна було не боятись всюдисущих стукачів.

Якось вони групою з шести офіцерів йшли через велике й пусте малозасніжене поле «нічийної смуги», що ген–ген кілометрів зо два закінчувалась залізницею, якою інколи курсував німецький бронепотяг, для якого маленька група військовиків не становила якоїсь загрози чи інтересу.

Прогуркотів артилерійський залп… Група навіть не залягла – всі з цікавістю спостерігали проліт снарядів над головами, що залишали за собою ледь помітні повітряні сліди.

- Переліт, — промовив земляк–капітан.

Перемовляючись, йшли неглибоким снігом далі. Через деякий час з’явились хмарки над бронепотягом, а за декілька секунд, разом зі звуковою хвилею на них обрушився шквал вогню.

Військовики впали. Їх накрило залпом снарядів, що недолетіли до цілі.

У вухах дзвеніло, проте піднявши голову і озирнувшись навкруг, батько вже побачив тишу. Хлопці поволі підіймалися, струшуючи з шапок і шинелей сніг перемішаний з землею. Було навіть дещо смішно – як їх накрило й обсипало. Та землячок чомусь не вставав.

— Вставай, чого розлігся, — батько підійшов і носком чобота доторкнувся до стегна чоловіка, що лежав. Той не реагував.

— Миколо, не балуй, — проте той так і не поворухнувся.

Всі кинулись до капітана, перевернули раз, другий, розстібнули гімнастерку і тільки вже потім помітили в шинельному сукні на спині невеличкий, менше сантиметра, отвір – осколок прямо в серце.

Похоронка пішла в архів, тому що Полтавщина вже була під німцем, а батько ще довго складав листа в своє рідне село. Лише через півтора роки, коли Малютинці визволили, він першим же листом сповістив батька про те що сам живий і про те, що земляк Микола загинув ще в лютому 1942–го під Тихвіном.

ІІІ

Довго стояв фронт під Тихвіном. Сюди ворогуючі сили прийшли ще весною 1942–го під час оточення Ленінграда. Звідси 2–га ударна армія генерала Власова, всупереч стратегічній і оперативній обстановці, за примхою Сталіна гнана вєрним красним маршалом Ворошиловим рушила на прорив блокади і сама ж загрузла у снігах. Тут її було розбито, тут було полонено самого Власова зі всім його штабом, хоча обставини полонення достеменно невідомі і досі.

Дивізія, в якій служив батько була теж тут, проте з зовнішнього боку вогняної дуги, хоча вогняною її назвати було важко – періодичні артилерійські дуелі, вилазки силами не більше батальйону, окопи, обжиті за два роки бліндажі, тиха руська природа передполяр’я, ліси, озера, білі ночі на початку літа… Якби ще не стріляли – не війна, а курорт.

Восени 1943–го сюди в тихе болото дійшли вісті, що «наші» підійшли до Дніпра, а значить рідні батькові Малютинці вже звільнені від німців. Одразу ж написав додому листа, в якому сповістив, що живий здоровий, описав своє життя–буття (як його можна було описати, знаючи що всі без винятку солдатські листи додому читають опер з замполітом), а вже невдовзі отримав батькового листа. З жадністю читав, що село німця пережило, у їхній хаті проживає сестра Рая з двома хлопчиками, а їх батько Григорій загинув. Як загинув сестрин чоловік, за яких обставин, де він служив, чи за кого воював, батько Йовмин не писав.

Ще в листі писалось, що молодший брат Митя теж десь воює. Тільки після війни батько дізнався, що Митю восени 1941–го забрали німці і йому випала доля їм служити підневільно, втікати від них в ліси до українських повстанців, йти на поміч білоруським партизанам, а після звільнення Білорусі ще довойовувати в лавах Красної армії механіком–водієм танка Т–34.

Так розпорядилася доля, що з Митею вони будуть служити в одній і тій же танковій армії Рибалка, в травні 1945–го увійдуть у Прагу, перемогу будуть святкувати в натовпі пражан і червоних солдат на площі перед Карловим університетом, а зустрінуться тільки через чотири роки потому в рідних Малютинцях на батьковому весіллі.

Те все буде потім, а зараз, ховаючи батькового листа на самісіньке дно особистого речового мішка, роздумував про свою долю, адже всі ось–ось чекали на наступ – німці вже не в силі були далі утримувати Ленінград в блокаді. Фронт повільно, але неухильно відкочувався на схід.

Наступу довго чекати не довелось: якось розвідка донесла, що німецькі позиції, які можна було з околиці лісу спостерігати в бінокль, вже пусті.

Збори були недовгі, хоча залишати обжиті бліндажі і йти в невідомість було лячно, проте вже звучить наказ – в наступ.

Дивізія була не гвардійська і не ударна, а проста стрілецька. В танковому полку було не більше десятка танків і самоходок, що обслуговувались півсотнею ЗіСів, полуторок і… підвод, артилерія ж була вся на гужовому ходу. Ось туди, до танкістів і артилерії притулився і штаб дивізії зі своїми «строго секретними» паперами, ад’ютантами, секретарками, шифрувальниками і ротою зв’язку, в якій командиром одного із взводів служив мій батько, двадцятитрилітній лейтенант Микола Ушенко.

Рушили, весело їхали по розбитих ґрунтовках, де не зважаючи на весну (все–таки це не благословенна Україна) ще де–не–де лежав сніг. Їхали ніби–то у гості, ні тобі пострілів, ні вибухів, ні завивання літаків, тільки інколи пообіч дороги страхітливі таблички «Міни», що їх порозставляли сапери. Чи є там міни, чи ж немає – Бог святий знає. Сапери – то такі хлопці, що щоб набути в очах штабних значимої ваги, могли ті таблички порозставляти і просто так, для остраху.

Нарешті в’їхали в село і зразу всім стало не до сміху. Село, чи то якесь мордовське, чи то чудське, було видно колись дерев’яне, а зараз вщент спалене – одні печі, біля яких метушаться якісь люди та землянки, які десь тут поховались біля згарищ.

На все село тільки одна кам’яна споруда, споруджена з цегли ще домиколаївських часів. Видно тут був німецький штаб, а до війни мабуть сільрада чи міліцейська дільниця. Військо розбрелось хто куди, лаштуючи місця для ночівлі, а батька, як офіцера зв’язку, одразу ж запрягли за роботу – адже штаб без зв’язку не штаб. Якійсь час він морочився біля радіостанції, а потім пішов перевіряти роботу своїх «дротівників», відділення забезпечення дротового телефонного зв’язоку, що повинні були тягти дроти і до сусідів, і до старого розташування, де залишався комутаційний вузол.

Пробігши в один бік кілометрів з десяток, та й в інший бік, потім збігавши на старе розташування, теж так кілометрів з сім, лише вже в сутінках батько ледь добрався до свого штабу, де його чекали разом і сніданок і обід.

Штабні командири з ад’ютантами сиділи у горішніх кімнатах, а в просторому кам’яному підвалі, біля нашвидкоруч облаштованої буржуйки, що пашіла жаром, сиділо, стояло і вешталось мабуть чоловік з сорок чи то й більше. Всі одночасно гомоніли, кричали, співали, а дехто примудрявся навіть і спати.

Батько, тримаючи в руках два чи три казанки, хліб, кружку з чаєм і ще щось їстівне, примостився в якомусь тихому куточку за широкими спинами товаріщей штабних офіцерів і став вечеряти тим, що було на сніданок і обід…

Далі була пустка, темрява і пронизливе гудіння у вухах.

Ударна хвиля від закладеного німцями в підвалі споруди фугасу відкинула його і ударила об холодну і мокру стіну, зверху ж на нього впало ще з п’яток тіл, що ще за мить до того були живими людьми. Саме ці, вже мертві тіла прийняли на себе всю масу осколків фугасу, цегли, бетону і штукатурки, рятуючи цим життя моєму батьку.

Єдине, що запам’яталося йому тієї миті – те, що в обличчя попав чийсь, ще теплий і вологий від крові мозок…

Лише через місяць до батька повернувся слух, ще за місяць – мова, а ще за місяць він був визнаний придатним до військової служби і повернувся в свою дивізію з двома нашивками над лівою кишенею гімнастерки: червона за поранення і жовта за контузію.

IV

«Переправа, переправа, берег левый, берег правый» — вчили ми колись у школі рядки з фронтової поеми «Василий Тёркин» Олександра Твардовського. Своє до цих рядків своїми оповідями додав і батько.

На жаль я зараз не згадаю, про переправу через яку ріку розказував батько. Чи то це була Нарва, чи Даугава, чи Німан, чи Вісла… Знаю, батько казав, та я своїм дитячим розумом не запам’ятав.

Зараз дивлюсь на карту і відзначаю, що ріку Волхов дивізія долала без батька – він тоді лікувався у госпіталі, а одужавши попав на переправу.

Врешті якихось подробиць він не приводив. Одне казав – Бог війни його милував, а ангел–хранитель був насторожі і відвів…

На березі ріки офіцери керували своїми підрозділами в підготовці до переправи. Основне була техніка і зброя. Якщо були понтони, а вони вже були, то їх використовували для переправи танків і бронемашин, а також легкої артилерії, кулеметів і набоїв. Все інше повинно було діставатись на той бік як хто уподобиться. Комусь повезло і він знайшов рибальського човна, хтось же знайшов якусь бочку, хтось майстрував пліт з того, що під рукою, хтось просто набивав плащ–палатку хмизом. І всі заздрили їздовим, бо знали, ухопившись за вуздечку коня, добратись на той бік шансів найбільше. Якщо кінь не загине.

Батько відповідав за переправу радіостанцій, акумуляторних батарей до них, а також бігав і прилаштовував до великих човнів інших підрозділів хоч би по одному своєму солдату з дротяною катушкою – зв’язок на тому березі повинен бути за всяку ціну. Без зв’язку утримати плацдарм буде надзвичайно проблематично – про це знали всі, а тому від батька не надто відмахувались.

Нарешті ввірений взвод до форсування готовий.

Мандраж перед атакою, сигнал ракетою, дружні голоси офіцерів і старшин «Ребята вперед, не отставать, расстреляю, мать–перемать…» (гасла атакуючих про «родіну і Сталіна» придумають вже після війни ті, хто на фронтах не бував) і вся маса людей одночасно вискакує з лісу і мчить до берега, на плечах несучи свої «плавзасоби». Тільки–но увійшли у воду – почався кулеметно–артилерійський обстріл з німецького боку. То тут, то там вибухали снаряди…

— Не залегать, головы не гнуть, быстрее в воду, там вас не достанут, — кричали офіцери і мали рацію. Снаряд, що попав у воду осколків не дає, там гинуть тільки від прямого попадання, а це не так просто, отже в воді є шанс.

Батько вскочив на перший передовий пліт, солдати відіпхнулись від берега наперед вирізаними дишлами, аж раптом: «Ушенко, мать твою, планшет потерял». Він мацнув себе за бік, де повинен був бути планшет та тільки намацав обидва огризки ремінця, якимсь дивом одночасно акуратно перерізаних осколком і зіскочив у холодну воду. Було вже по шию, але мерщій назад до берега, адже без планшета, без кодів, шифрів і позивних всі ці радіостанції і дроти на тому березі ставали нікому непотрібні.

Ось він берег, ось планшет… Батько розвертається до води і в цю мить бачить, що пліт, на якому він тільки–но був злітає в повітря. Він закляк, не зважаючи на вибухи, стрілянину, крики, ґвалт і стони… На місце, де тільки що був пліт падав дощ від піднятої в повітря води.

Хтось штовхнув його в спину: «Скорей, чего встал»… Батько автоматично підбіг до іншого плоту і весь час, поки вони пливли до того берега, дивився на те місце, де був його пліт і де він мав загинути – ніхто так і не виплів.

V

Колись я, школяр п’ятого чи шостого класу, отримав повну і безумовну перемогу над кривдником з сусіднього класу. Бились навкулачки і я його повалив, а потім, коли він все–таки зумів зіп’ятись на ноги, то тільки для того, щоб ганебно накивати п’ятами. Правда і мені трішки попало – тягнуло скулу і нило під оком, але то пусте, головне – я переміг.

Гордий, з почуттям виконаного обов’язку, я зайшов у хату, проте мама, поглянувши на мене, тільки сплеснула руками: «Ой лишенько, що це…».

Виявляється, за час поки я йшов додому, під оком вже напухла велика гематома і робити вигляд, що мовляв, нічого там не трапилось, було вже марно.

Виховну роботу зі мною почала мама, а продовжив вже батько, коли прийшов з роботи. Він уважно оглянув гулю, що вже починала міняти своє забарвлення, поцмокав язиком, обережно потрогав її пальцем і сказав:

— У мене на фронті гуля була більша – весь взвод і навіть штабні приходили подивитись. Мені в лоб попала «шальная пуля». Видно це був рикошет, або куля була «на излете», тобто така, що вже втратила швидкість і убивчу силу. Була зима, я був у шапці–вушанці, куля попала прямо у зірочку на шапці… Я навіть не впав, просто присів від болю. Зате днів з десять ходив героєм і хизувався своїм синяком.

А ввечері по телевізору ми всією сім’єю дивились чергову серію «Адьютанта его превосходительства», де полковник Щукин казав адьютанту командуючого капітану Кольцову:

— Иногда синяки и ссадины украшают мужчину.

VI

Восени 1944–го Красна армія підійшла до Варшави, але щоб увійти в місто, треба було форсувати велику ріку Віслу, тому з ходу оволодіти столицею Польщі війська що наступали не могли. В лавах наступаючих на Варшаву була й стрілецька дивізія, в якій служив командир взводу лейтенант Микола Ушенко.

Коли вже місто можна було побачити в бінокль на високому західному березі великої польської ріки, прийшло повідомлення, що поляки у місті підняли повстання проти німців. Не дивлячись на те, що війська тільки–но пройшли більше двісті кілометрів, що відстали тили, а палива і боєприпасів було в обріз, солдати чекали наказу на наступ і форсування водної перешкоди.

Проте, наказу до наступу не надходило, навпаки, надійшов наказ окопуватись, підготуватись до прийняття нового поповнення, а також до ремонту техніки, озброєнь і до поповнення боєзапасу, витратних матеріалів, спорядження тощо.

Тоді ще ніхто не знав, що товаріщ Сталін навмисно зупинив наступ, щоб руками фашистів задушити польське повстання, яке в разі успіху могло б привести до проголошення незалежної польської держави, з якою Сталіну навряд чи удалося узгодити свої людиноненависницькі імперські плани.

Те затишшя тривало три, можливо чотири місяці.

В цей період дивізія отримала нового командувача, старого заслуженого генерала, що прийшов замість молодого, норовливого і амбітного полковника–самодура. Новий командувач хазяйським оком оглядав дивізію, цікавився всім господарством не поверхово, а докладно, зі знанням справи, виказуючи такт, розуміння і людяність. Ці риси переважній більшості фронтовим начальникам були геть не властиві, а тому насторожували.

Якось генерал поцікавився у дивізійних кадровиків: хто з особового складу дивізії, що налічувала більше 5 тисяч солдат і офіцерів, воює в дивізії з початку війни. Довго штабні шукали і нарешті дали відповідь: з 1941–го року в складі дивізії залишилось всього 12 військовиків.

- Всех их ко мне, — скомандував генерал.

І ось четверо офіцерів, серед яких був і лейтенант Микола Ушенко, і вісім солдат стояли струнко перед командувачем.

- Ну орлы, ну молодцы. Значит с сорок первого воюете. А где же ваши награды?

- Так, не заслужили, — зам'ялись в шерензі.

- Как не заслужили? – не вгавав генерал.

- Так не было награждений, воюем, живы, да и всё.

- Начальник штаба, — гукнув командувач, — выдать всем за каждый год боев по медали.

Так мій батько отримав в одну мить одразу три солдатські медалі «За отвагу».

- Чому солдатські, — якось вже через роки питав я у нього.

- А тому, — відповідав він, — що командувач дивізії мав право самочинно нагородити солдатів і старшин медалями, найвагомішою з яких була срібна медаль «За отвагу». Офіцерів та тих солдат, що заслуговували на ордени, треба було представляти спеціальним поданням до Верховної Ради СССР і тоді звідти чекати на відповідні наградні укази.

За війну батько мав:

орден «Красная звезда» (давався після війни офіцерам–фронтовикам кадрової армії при звільненні з лав збройних сил);

медаль «За боевые заслуги» (давалась офіцерам–фронтовикам збройних сил на честь 10–річчя Перемоги – Сталін до ювілейних нагород так і не додумався. Ювілейні бранзулетки, як казав батько, це вже заслуга Брежнєва і компанії);

згадані вище три медалі «За отвагу»;

а також так звані гуртові медалі: «За оборону Ленинграда», «За освобождение Варшавы», «За освобождение Праги» і «За победу над Германией».

Не було у батька також медалей «За взятие…», які прирівнювались до медалі «За отвагу». Особам, що були нагороджені медалями «За отвагу», «За взятие…», а також орденами до 1956 року виплачували нехай і невелику, проте щомісячну стипендію від держави, а при виході на пенсію ця стипендія додавалась до грошового довольства.

Медалі «За взятие Кёнигсберга», «За взятие Будапешта» і «За взятие Берлина» давались солдатам і офіцерам ударних і штурмових частин, що приймали в цих бойових діях.

В 1956–му за ініціативою Хрущова стипендія за державні нагороди в СССР була ліквідована, не дивлячись на те, що вона до сих пір існує у всіх цивілізованих країнах світу.

Цікаво, що в написі на медалі «За победу над Германией», слово «побєда» написане з маленької літери. А все тому, що до 1965 року «побєда» не вважалась святом, бо Сталін, виконуючи задум Ленина про «агрессивно–освободительную Вторую империалистическую войну» не досяг «победы комммунизма в мировом масштабе». Він навіть не підкорив Європу – так відтяпав хоча й значний, проте невеликий східний її шматок.

Взагалі–то батько був бойовим офіцером, але рахувався як ніби–то штабний. За воєнні роки він, звичайно мав якісь мабуть і якихось товаришів серед штабних і тісні знайомства. Опісля він розказував, що якось йому пропонували КУПИТИ той чи інший орден, чи навіть звання Героя Радянського Союзу. Один з його фронтових товаришів так і зробив і став Героєм.

Я не пам’ятаю, щоб батько в будь–якій ситуації заматюкався. Навіть тоді, коли лайка рветься з вуст, він примудрявся промовчати. Але розповідаючи про технологію «отличия достойних и заслуженных», він процитував віршик воєнної пори:

«Івану за атаку – х.. в сраку,

А Машке за п…. – Красную звезду»

Віршик і правда, похабненький, проте не тоді, ні зараз не смішно. Бо це правда.

Батько нагороди після війни НІКОЛИ не одягав, всі бойові медалі вішались на груди малолітнього сина, який після численних гулянь на вулиці серед однолітків, звісно їх всі погубив.

За воєнні нагороди батьку чомусь завжди було соромно.

VII

Січень 1945–го, Польща, Сандомирський плацдарм, відлига, слякоть…

Полк, в складі якого він воював, під час наступу був відрізаний від своїх німецькими танками і самоходками. Солдати залягли в чистому полі, окопувались, чекали темноти. Батько, якому тоді було всього 24 роки, з розбігу вскочив у чийсь окопчик. Підняв очі — а тут сидів їх солдат–поштар, котрого підрозділ чекав вже майже тиждень. Лежать поруч в грязюці годину, другу.

— А давай–но, друже, глянемо пошту, може мені щось прийшло.

Поштар довго рився в сумці і нарешті витягнув листа з дому. Було ще видно і можна було читати. З дому, з полтавщини писали, що померла мама… Звістка приголомшила…

Навкруги затихло, ніхто не стріляє, всі поглядають на повільно згасаюче хмарне небо.

Не дивлячись на застереження, офіцер встав і повільно побрів через поле до лінії окопів своїх, до яких не могли прорватися цілий день.

Потім батько розказував, що ніби–то в голові щось запаморочилось, він відчував якусь байдужість до всього, ні про що не думав, а все йшов, йшов і йшов, поки його не обклали матом і не втягнули у траншею. Виявилось, що це вже свої.

І тут ті, що лежали в полі і дивились на його прохід через поле, якось майже всі разом встали і побігли до траншей. Людей вставало все більше і більше і, здавалося, зараз вже всі добіжать до вже рятівних окопів. Залишилось вже метрів 200, 150, 100… І раптом трасуючі черги з крупнокаліберних німецьких кулеметів. Люди залягли, але ховатись було ніде. Кулі і снаряди переорювали землю, в повітря підкидало відірвані ноги, руки, голови…

Батько дивився на це жахливе побоїще і його знудило…

Вже вночі полковник вишикував перед собою сімох офіцерів, що добігли і вижили: «Ваш полк потерял знамя части. Если до утра не найдете — расстрел».

Цілу ніч вони лазили в цілковитій темряві по холодній багнюці, перевертали трупи і шукали прапороносця, у якого під шинеллю повинно було бути це знамено. Коли німці освітлювали поле з прожекторів — завмирали. Коли промінь відходив далі — знову починали моторошний і проклятущий пошук, а в голові било як дзвін: «До утра не найдете — расстрел».

Вже втратили чутливість пальці рук і ніг, вже загубив шапку, знайшов якесь тіло, зняв шапку з загиблого. Зараз ось, ось буде розвиднятись, всі на грані відчаю — де ж прапороносець?

— Є, є знайшов, до мене, — пролунав вигук і тут же промінь світла освітив того, що кричав. Трасуючі сліпучі кулі прилетіли і розірвали його навпіл, а потім ще довго колошматили й орали те місце, де він посмів піднятися.

Затихло.

Виходу не було, треба було лізти туди, на пристріляне місце і шукати те проклятуще знамено: «Не найдете — расстрел».

Прапороносець був привалений двома чи може вже трьома тілами. під шинеллю прапор. Довго метушився, знімав, потім обмотувався і повзком, завмираючи під променями прожектора, потихеньку пробирався до окопів. Ще трохи, ну ще.. Головою вперед ввалився в траншею.

— Прапор у мене. Крикніть хлопцям, щоб вже повертались.

— Ну, хохол, молодец, садись, пожри.

Батько сидів і чекав своїх з поля, щоб поснідати разом. Він чекав більше години — ніхто не прийшов.

Так закінчився той пам'ятний для мого батька бій. Полк залишився із знаменем, а на весь полк тільки один офіцер — лейтенант, командир взводу зв'язку. Полк відвели на переформування і це врятувало батьку життя. Адже через декілька днів почався новий штурм, що закінчився практично повним винищенням підрозділу, який їх замінив.

Така була безглузда ціна врятованого прапора військової частини.

Чи варта ж була вона людських життів?

VIII

Кадри помпезної московської кінохроніки завжди показують Парад Перемоги в Москві, на Красной площі, який відбувся 24 червня 1945 року і який приймав замість генереліссімуса Сталіна чомусь маршал Жуков. Він, правда, видатний воєначальник (і такий же видатний самодур, мародер і людиноненависник, що не зважав на мораль, людські життя і матеріальні втрати) проте, все–таки, не верховний головнокомандувач.

Чому ж порушена багатовікова традиція військових парадів, що укладалася ще з часів Римської імперії?

Відповідь у відношенні до «Побєди» Сталіна і політбюро. Для них «Побєда» перемогою не була, тому що не було досягнуто воєнної мети – захоплення і підкорення під більшовицькими гаслами хоча б всієї Європи, а то й цілого світу.

Але мало говорено і про ще один Парад Перемоги, яки відбувся в Берліні в кінці травня 1945–го і в якому приймав участь лейтенант Микола Ушенко. Правда, приймав участь наполовину.

Напередодні, як і завжди до всіх парадів, військо готувалося. Спочатку всіх добирали за зростом і статурою, потім підбирали військові однострої і взуття. Це радянські солдати, що дислокувалися на території СССР ходили в кирзових чоботях. Советский же солдат, що служив за кордоном, ходив виключно у хромових чоботях і в напівшерстяному мундирі.

Муштрували солдат довго, по–русски, і, здається, командири залишились вдоволені.

Треба сказати, що в день параду була страшна спека. За «русским» звичаем колони військовиків пригнали на місце параду на години три до його початку.

Немилосердне сонце, важкий напівшерстяний мундир, хромові чоботи, якими вони стояли на розпеченій сковорідці німецького бруку зробили свою справу і деякі «слабые и нестойкие» впали, підкошені тепловим ударом.

Батько стійко переносив «трудности и лишения воинской службы», вистояв ці довгі години в строю, разом зі всіма прокричав традиційні «Ура», що були відповіддю на заклик «Слава русскому оружию» і лише, коли прозвучала команда «Шагом…», слово «марш» він вже чув смутно, тому що в очах йому попливло…

Хлопці витягли його зі строю, посадили в затінок на тротуар… Підбіг замполіт: «Что, хохол, напился? Нашел время».

Батько потихеньку приходив до тями і йому було надзвичайно прикро, що його, офіцера–фронтовика, що завжди віддавав охочим свої «наркомовские сто грамм» і що не раз рятувало йому життя, визнали за п’яницю.

Повз батька їхали танки і артсистеми, карбуючи крок проходило червоне військо, потім іще йшли лави американського, англійського, французського війська, йшли також канадці, австралійці і новозеландці, були навіть греки, індійці і ісландці… Не було тут тільки поляків, українців та інших поневолених московщиною народів…

А він сидів збоку без форменного капелюха з розстібнутим коміром і раптом зрозумів, що «русское оружие» йому таке ж чуже, як те «оружие», що ось тут брязкотіло берлінською бруківкою, все було таке ж, як, можливо, і німецьке.

Він пройшов ЧУЖУ війну, на якій його було просто і нагло обдурено.

_______________________________

ІСТОРІЯ МОЄЇ ФАМІЛІЇ

(Цього листа я написав 30–річній дочці свого двоюрідного брата Марії, яка зараз проживає в Монреалі, канадська провінція Квебек, і цікавиться історією нашого роду).

Добрий день, шановна Марія!

Прочитав твого листа Ані. Добре, що ти задаєш такі питання – це значить, що наші предки жили недарма, адже завжди, коли зустрічаються різні покоління, приміром бабусі і онуки, то саме бабці намагаються розказати про минувшину та навчити внучат «жити».

Звідти пішли Ушенки? Наш рід Ушенків (наголос на перше «У») пішов, більше всього з Прилуччини. (Прилуки Чернігівської області – район примикає до пирятинської землі на Полтавщині). Ще за козаччини, в першій половині ХVІІ століття, тобто десь 1620 – 1640 рр. серед старшини Прилуцького полку (а в ті часи «полк» означав губернію, а звання «полковник» дорівнювало губернатору) був такий Ушенко (Ошенко), дуже заможний козак, що мабуть займав якусь впливову полкову посаду (писар, суддя, бунчужний чи щось таке).

На хуторі в Малютинцях був маєток пана Енгельгардта (зрусифікованого німця, саме тої панської фамілії у яких в 1820–х роках служив козачком малий Тарас Шевченко, український поет і пророк). Саме в цього пана служили батьки (чи діди) Степана Ушенка. Казала баба Ликсандра, ніби Степан ще знав по–французькому, бо його батьки (діди) були в Парижі, де можливо вчились кравецькій справі. Ці знання передавались Ушенками від батька до сина. Ще особисто я пам’ятаю в 1960–х у діда Євмена в хаті вершину тодішньої інженерної думки – німецьку швейну машинку Singer.

Недавно мій Ілля знайшов в Інтернеті сайт чи сторінку «Ушенки всіх країн єднайтеся», то там є й прилучани, й москвичі, й сахалінці.

Однозначно, що Ушенки не є однофамільцями, а родичами різного ступеню віддаленості і пішли від одного кореня..

Ми пам’ятаємо нашого предка Степана Ушенка, мандрівного кравця, сім’я якого в середині ХІХ століття жила в Малютинцях «на хуторі».

У нього були сини – Євмен, Віктор, Максим, Василь, Павло та дочки – Людмила (Пунько) та Груня (Бурдак).

Євмен, Максим та Людмила жили в Малютинцях де й похоронені, Василь жив в Рівненській області, Віктор в Пирятині (сини Ростік та Костик, онук Сашко Ростиславович – майор міліції, начальник Пирятинської державтоінспекції), Груня в Москві (вона стала професоркою ніби–то Московського університету ім. Ломоносова, доктором фіз. — мат. наук). Павло одруженим не був, не вийшло – начитаний, освічений, відсидів в сталінських таборах 10 років за ст. 58–10 – антирадянська агітація).

Ми всі пішли від старшого сина Степана – Євмена, в якого були Рая, Микола, Дмитро та Надія.

Оповідаючи про наш рід треба знати історію нашого народу, історію України. Це дуже важкий предмет, бо ще Олександр Довженко, український письменник і кінорежисер, володар голлівудського «Оскару» писав, що тільки один народ в світі – українці – не вчать свою історію. До початку третього тисячоліття ми вчили історію України, що її написали для нас колонізатори – імперська Росія. Ясно, що в тій історії не було

— трьох запеклих україно–російських війн ХХ століття на винищення,

— Голодомору 1932–33 рр., що за кількістю жертв і нечуваною жорстокістю не поступається, а то й перевершує єврейський Голокост (в 1932–33 рр. загинуло від 6 до 15 млн. українців, переважно дітей – Роберт Конквест «Жнива скорботи»);

— насильницької русифікації, результатом якої 5 млн. українців відмовились від своєї мови і своєї етнічної приналежності;

— масових етнічних репресій, декількаміліонних депортацій та взаємних переселень:

— зміни етнічної приналежності українських земель – Кубань, Білгородщина, Курщина, Вороніжчина (Росія), Холмщина чи Підляшшя (Польща), Берестейщина (Білорусь)

— в чужій історії оббріхуються і проклинаються наші герої – Іван Мазепа, Симон Петлюра, Степан Бандера, а наші досягнення (Сергій Корольов – космос, Ігор Сікорський – авіація, Іван Пулюй – першовідкривач рентгенівських променів, Юрій Кондратюк (Шаргей) – міжпланетна балістика, тощо) приписуються іншим народам і державам.

Ці теми були табу. Ті, хто їх піднімав – не мали право на життя.

Зараз ми вчимо свою історію і накладаємо на неї історію свого роду, бо через війни, голодомори, депортації і репресії пройшли наші рідні і близькі, саме вони переживали і писали для нас цю історію. Забувати її ми не маємо права.

В 1982–83 рр. я оформлявся на службу в органи КГБ СССР і проходив прискіпливу перевірку на лояльність та чистоту крові. Коли про це повідомив своєму батьку Миколі Євменовичу – він був категорично проти, бо боявся, що в результаті перевірок буде викрито те, що описано в статті. Стаття коротка, поетична та емоційна, насправді проза життя була жорстокіша, страшніша і немилосердніша.

До сих пір Стегній Микола Григорович, наш двоюрідний брат, не знав, що його батька, Григорія, розстріляли красні з контррозвідки СМЕРШ, а коли я про це сказав – реакція була відповідна. Прийшлось не наполягати, а перевести розмову на тему версій. Коля свято вірить, що батько загинув на фронті і був лояльним до СРСР громадянином. Те, що він був справжнім українцем, героєм, оборонцем своєї сім’ї та своїх односельців – визнати боїться, бо тоді треба визнати, що він був бандерівцем.

Насправді в 1941–44 рр. бандерівський, тобто визвольний рух в Україні був надто впливовим і потужним. На його знищення Сталін кинув більше військових сил, ніж Гітлер на білоруських партизан. Війну проти українських повстанців Росія вела з 30 червня 1941–го, коли Бандера і Стецько у Львові проголосили незалежність України по 1959–й – рік, коли було придушено останні організовані повстанські боївки і вбито московським агентом в Мюнхені Степана Бандеру.

Чого боїться Микола Григорович? – його син Юрко зараз є торговим представником Росії в Копенгагені (Данія), а насправді робить кар’єру в російській шпигунській службі.

Про те, що його батька, дядька Григорія, розстріляно, в Тепловці знало багато людей. Якась активістка, вчителька, погрожувала тьоті Раї, що згниєте в цьому селі. Саме тому мій батько, Микола Євменович, всіма правдами і неправдами вивіз сім’ю Стегніїв в 1963 році з Тепловки в Яготин.

А тепер до головного – 2 квітня 2009 р. Європарламент прийняв рішення про визнання злочинними режими Сталіна і Гітлера і прирівняв злочини більшовизму до злочинів гітлеризму. Це рішення вітала вся Європа і жорстко заперечує тільки Росія. Згідно норм міжнародного права вона, як правонаступниця СРСР, несе юридичну відповідальність за скоєне в ХХ столітті. Згідно даних соцопитувань, тільки 17% населення Росії відчувають свою відповідальність за злочини сталінського режиму.

Розгляд цього питання в Європарламенті почався після російської агресії в Грузію, в розгляді активну участь приймали українські дипломати.

Це і є причиною значного погіршення україно–російських міждержавних стосунків і відвертої економічної (газової), торгівельної, інформаційної, дипломатичної агресії.

Не хочеться засмічувати листа політикою, але без неї немає розуміння про історію нашого роду. Адже це і є причина того, що старші мовчать. Вони своїм мовчанням убезпечують нас від молоха російської імперії, від репресій, від переслідувань. Після століть кріпацтва дуже важко повірити в демократію. Наші батьки, переживши нелюдські страждання і виживши в них не бажають нам такої участі.

Якось я, вже тридцятилітній, офіцер КГБ, поздоровляючи батька з черговою річницею Дня перемоги запитав, який спогад про війну справив на нього найсильніше враження. Відповідь мене вразила. Батько відповів, що найсильніше враження під час війни на нього справили розстріли зрадників Батьківщини перед строєм солдат на фронті. Вже потім я дізнався, що через діючі частини Червоної армії пройшло 14 млн. чоловік, а розстріляно як зрадників Батьківщини – 1 млн. своїх солдат (дані архівів Червоної армії).

Чи ж можу після цього я винити свого батька в перешкоджанні мого оформлення на службу в КГБ?

Чому мовчав дядя Митя? Якби з його вуст вийшла правда про його службу на німців і в бандерівців, то постраждали б не тільки його рідні, постраждали б і ті партизани, хто знав звідки він прийшов в партизанський загін влітку 1943–го. Адже всі знали – і всі мовчали.

Тоді були такі страшні часи.

Я попав на службу в 1983–му. У 1985 почалась горбачовська «перестройка» і почалась «відлига», це і дало мені можливість безкарно запитувати архіви на своїх рідних (до речі, так робили всі мої колеги–офіцери КГБ). Прямих свідчень про дядю Митю в архівах не було (тому я й став офіцером КГБ), проте досліджуючи його та батьківську історію я й прийшов до того, що описав.

В 1991–му за 12 днів до московського путчу я з КГБ звільнився в званні майора. Пізніше працював в адміністрації першого українського Президента Леоніда Кравчука. З приходом до влади президента Леоніда Кучми в 1994–му – на власних хлібах.

Дядя Митя пройшов війну чесно і з гідністю. За своє приниження і рабську працю на німців він помстився їм в партизанах. Після звільнення Білорусії Червоною армією він в її рядах ще довойовував танкістом, був поранений (внутрішніми осколками від попадання крупнокаліберного ворожого снаряду в броню танка). Додому він не повернувся тому, що в Малютинцях могли залишатися свідки того, що в 1941–му його забрали німці. Після війни в Україні НКВД вишукувало і знищувало всіх причетних до українських національно–визвольних змагань. За службу в німців – тюрма, за службу в бандерівцях – смерть.

Тому мовчали і дід Євмен, і мій батько, і дядя Митя, і тьотя Таня. Мовчали всі і правду забирали з собою в могили. Це мовчання, ця свята неправда дала нам з вами життя.

Дід Євмен при НЕПі (новій економічній політиці комуністичного режиму), в середині двадцятих років минулого століття мав лавку, тобто власний торговий бізнес в селі, проте, за словами мого батька, Миколи Євменовича, він збанкрутував десь 1928–29 року і тому вступив у колгосп. Саме це його (і всіх нас) врятувало в страшні роки колективізації, репресій і Голодомору.

Батько розповідав, що в 1933–му баба Катерина готувала кашу з шовковичних листків (вимираюче село поставляло державі тутового шовкопряда для виробництва парашутного шовку). Це означає, що дід Євмен не належав до «ударників», більшовицьких холуїв, звіролюдей, що вимітали в населення всю їжу і чиїми руками провадилась політика впровадження голоду. Вони однозначно мали продовольчі пайки (дані архівів). Дід же як міг виживав і рятував свою сім’ю.

І батько, і дядя Митя мали середню освіту (що на той час було майже рідкістю і однозначно мало показувати соціальний статус сім’ї). З шостого класу ходили в школу в с. Тепловку через річку Оржицю (через болото). Зараз воно осушене, а тоді було майже непрохідне. Я ще пам’ятаю в 1960–х його підступний характер. Там в річці Оржиці (в так званій «рєзці» — прорізаній річці через болото) в 1963–му повертаючись з храму в Тепловці втопився дід Марко, чоловік баби Людмили.

Діду Євмену в житті дуже повезло, адже в цих Голодоморах, війнах, репресіях і народних стражданнях він не втратив дітей. Обидві дочки народили онуків, сини повернулися з фронтів живими і дали продовження прізвищу Ушенків. Він помер в 1968–му на 82 році життя в колі своєї сім’ї, похований в Малютинцях.

Якось по українському Радіо–культура була передача про Голодомор 1932–33 рр. Звучало і село Малютинці. В селі від голоду були випадки канібалізму (люди їли людей). Голод не пережило майже півсела, більше 700 односельців.

В селі є пам’ятник загиблим односельцям на фронтах війни – там 150 прізвищ. Чи є знак пам’яті жертвам Голодомору – не знаю. Треба поїхати, подивитись.

Глибокий уклін діду Євмену і бабі Катерині (дівоче прізвище Таранець – померла в березні 1945–го), що вони пережили, вижили, виховали і вивчили дітей, дали нам життя.

Вічна пам’ять їм та нашим батькам.

Р.S. Встають дитячі спогади: десь 1960 чи 1961 роки. Зима. Я малий на печі. До хати діда Євмена (до речі, всі в селі його звали Йовмин, так написано і в моєму свідоцтві про народження: «батько – Микола Йовминович») заходять брат – дід Максим з бабою Мокриною, сестра – баба Людмила (Людмина) з дідом Марком, дальші родичі, сусіди. Господарює баба Ликсандра (Олександра). Чи пили, чи їли, а вже летить багатоголоса протяжна і щира українська пісня…

Зараз так не співають.

23 вересня 2009 р.

________________

P.S. P.S. Знаеш, живу в Києві, але по музеям ходити ніколи. Якось усвідомив, що не був в Етнографічному музеї Івана Гончара, не відвідував престижний «Мистецький арсенал», не спускався в пекло Меморіалу жертв Голодомору…

Сьогодні вихідний і ми з дружиною Танею, зважились, благо, що все це поруч, біля Києво–Печерської лаври.

На підході до лаври спитали чотирьох ченців: «А де тут музей Івана Гончара?» — на що отримали відповіді: «Не знаю такого», «Не слышал», «Понятия не имею».

Потом з’ясувалось, що музей знаходиться в 100 метрах від надбрамної лаврської церкви.

Знаеш, я не думаю, що ченці мені брехали. Вони, видно, щиро не знали, що це Музей зі світовим ім’ям. Просто вони живуть в іншій країні, в іншому вимірі, що називається СРСР. Ясно, що нїхто не спромігся відповісти нам українською. Для московської церкви — це мова ворога, якою, до речі, метровими літерами вказано вхід до Музею.

Вийшли з музею, зайшли у Мистецький арсенал, а потім і до меморіалу жертв Голодомору.

Для інформації: Київський апеляційний суд рішенням від 13.01.2010 констатував пряму зумисність і попереднє планування в його здійсненні, 3 млн. 891 тис. загиблих і назвав винних поіменно: Сталін і компанія.

В «пеклі» Мемориалу є кафедри, присвячені областям, що постраждали від Голодомору. На кожній з них книги пам’яті області, де опубликовані офіційні, встановлені судом списки загиблих.

Подивились Черкаську область, звідки дружина. Вона знайшла рідні прізвища: ПАВЛЕНКИ, КРАКОВЕЦЬКІ, КОВАЛЕНКИ. Потім Чернігівську, звідки моя мама. Теж прізвища родичів: ТИМЧЕНКИ, КОЛЕСНИКИ, проте імен чотирьох маминих братів та сестер, що загинули дітьми в 1933–му там немає.

Потім відкрили Полтавську область Пирятинський район село Малютинці. Я знав, що сім’я мого батька від Голодомору не постраждала.

Гортаємо: ПУНЬКИ, ТАРАНЦІ, ІРОДОВСЬКІ – це ж все наш рід. І раптом: УШЕНКО СЕМЕН СТЕПАНОВИЧ, 52 роки, колгоспник, помер в 1932–му – та це ж рідний брат мого діда, про якого ні я, ні мої близькі навіть не підозрювали…

Поставили свічу. Поплакали.

Приїхали додому, сів за комп’ютер і вирішив дописати.

Заглянув син Ілля:

— Папа, ну кому воно треба оце, що ти пишеш?

— Якщо чесно, то тобі. Тільки тобі, тільки твоїй сестрі Ані і тільки вашим дітям.

Він мовчки вийшов, а пізніше, зігнавши мене з–за комп’ютера, читав написане. Читав мабуть вперше, а може й не читав, а так, проглядав. Та я чомусь впевнений, що прочитає. І сам, і дітям своїм покаже.

Принаймі я в це свято вірю.

6 березня 2011 р.

СОЛОДКИЙ ПРОДУКТ З ГІРКИМ ПРИСМАКОМ

9–15 квітня 2006 року – Володимир БІЛКЕЙ, влас. кор. «Вістей»

Економічна війна, розв’язана московськими шовіністами, нині перебуває у стадії наступу на неслухняну помаранчеву Україну. Як тільки було скинуто продажний промосковський режим Кучми–Януковича й український народ дав знати, що не збирається перебувати в ролі історичного бидла, яким поганяє чи то цар, чи генсек, чи президент, північні «брательники» влаштували нафтову кризу, через що кілька днів в Україні не працювали майже всі АЗС, а потім ціна на бензин зросла в півтора рази.

Але мало хто нині в Україні переймається тим, що перший удар кремлівці завдали ще в перші роки її незалежності. І мав він солодкий присмак, бо був спрямований на нашу цукрову промисловість, у які Україна була таким монополістом, як Росія нафто–газовим.

Співбесідником кореспондента «Вістей» є авторитетний і компетентний спеціаліст у галузі цукрової промисловості, заступник директора одного з підрозділів Українського НДІ цукрової промисловості, наш земляк, житель Борисполя Володимир УШЕНКО. Розмова з «солодким чоловіком» розпочалася з історії.

— Хліб і цукор – два найважливіші рослинницькі продукти в усьому світі. Хліб людство навчилося випікати ще тисячі років тому. А цукор варити?

— Порівняно з хлібом – учора, — каже пан Володимир. – протягом усього свого існування людство не знало, що таке білий цукор. Задовольнялися солодкими дикими плодами та коренями, знали як приготувати цукати. Аж поки не відкрили Америку. Там вперше європейці скуштували сироп, виготовлений з дикої цукрової тростини і ознайомилися з білими кристалами цукру, які американські індіанці варили з цього сиропу. Ту солодку речовину почали ввозити до Європи й вважали екзотичним делікатесом.

Років на сто пізніше білий цукор в Європу завозили також і з Індії. Теж як продукт переробки цукрової тростини. Ясно, що цей страшенно дорогий продукт був доступний тільки найбагатшим.

Певною мірою до його масового поширення та до появи промислового білого цукру в Європі причетний… Наполеон. Тоді, на початку дев’ятнадцятого століття, кривава війна супроводжувалася континентальною блокадою з боку Англії. Екзотичні товари з Нового світу до Європи не поступали. От тут німці і згадали теоретичну розробку 1773 року лабораторного виробництва цукру. В 1813–му німці відкрили перші в світі цукроварні з цукрового буряка.

— Чому так довго затрималося людство з промисловим виготовленням цього продукту?

— На домашній кухні ми можемо виготовити будь–який сучасний харчовий продукт: хліб, ковбасу, сир, горілку… Все що завгодно. Окрім цукру. Одним з головних факторів промислового виробництва цукру є проблема очищення коренів цукрового буряка. Хоч як їх мий, але повністю бруд не видаляється. Сік, добутий з першого етапу переробки – це фактично отрута, де в одній діжці перебовталися корисні речовини зі шкідливими домішками з грунту. І от німці додумалися до цього «коктейлю» додавати так зване вапняне молоко. Властивість цього «молока» в тому, що воно не взаємодіє з органічними «сахарами». В розчині воно зв’язує всі несахари і випадає в осад. В результаті отримуємо рідкий сироп, з якого можна шляхом випарювання і кристалізації варити безпечний для вживання білий цукор.

В Україні промислове цукроваріння починається з 1837 року на черкащині. Трохи пізніше, завдяки ентузіазму видатного новатора–промисловця, філантропа і мецената графа Бобринського. організована ціла цукрова галузь, українські залізниці, машинобудівні і цукрові заводи, насінневі станції, призаводські селища, гуртожитки, професійні училища і загальноосвітніі школи. Засноване ним перше в Україні і всій Російській імперії професійне училище функціонує до нашого часу. Олігархів ніколи і ніхто не любив, проте він єдиний, якому на зібрані народом кошти в центрі Києва в 1872 році було встановлено скульптуру на високому постаменті у римській тозі і у лавровому вінці з написом «Полезной деятельности графа Алексея Алексеевича Бобринского». Та пам’ятник стояв недовго. В 1926–му його знесли. Зараз на цьому місті – Щорс на коні.

За часів соцреалізму цукрова промисловість України за інерцією була найпотужнішою в Європі. В останні роки розквіту галузі майже двома сотнями цукрозаводами України вироблялось до 6 млн. тонн. білого цукру. Якщо можна так сказати, то цукрова промисловість України була найнаціональнішою.

Де знаходились цукрові заводи? Звісно в селах. Ці промислові підприємства були осередками не тільки науково–технічної культури, це і належна заводська інфраструктура: школи, клуби, бібліотеки, художня самодіяльність, медицина, спорт тощо.

На початку свого трудового шляху мені випало працювати у Всесоюзному (зараз Українському) науково–дослідному інституті цукрової промисловості, що й зараз знаходиться в центрі Києва на Лютеранській вулиці. Це був такий собі привілейований науковий заклад, де переважна частина науковців і технарів була (та досі й є) єврейського походження. Побутовою мовою інституту, мовою наукових праць, нарад і технічної документації в 1970–80–ті роки була виключно російська. Яким же відкриттям для мене було те, що ці фахівці, відвідуючи працюючі цукрозаводи вмить переходили на вишукану українську. Я навіть подумати не міг, що ці поважні, статечні і гонорові корифеї цукрової науки взагалі знають українську.

Якось мені довелось відвідувати знаменитий Мантулінський цукрорафінадний завод на Красній Прєсні в Москві. Навіть там змінні і провідні інженери та й інші технічні фахівці українську мову не забували, тому що кузнею кадрів цукровиків всього пострадянського простору до сих пір є наш Київ.

Щороку, на початку квітня, Київський технологічний інститут харчової промисловості, що на Володимирській, збирає науково–технічні конференції за участю практично всіх директорів, головних інженерів, механіків, технологів і хіміків цукрозаводів, що приїжджають до Києва не тільки з України, але й з Росії, Молдови, Білорусі, Середньої Азії, Кавказу і Далекого Сходу. Серед гостей і участиків цього форуму можна зустріти також цукрових фахівців з далекого зарубіжжя, зокрема з Німеччини, Франції і навіть з Куби. І українську мову на цих конференціях розуміють геть усі.

Ще за царського режиму, коли Україна вже була головною цукроварнею імперії, кого вважали найбільшими меценатами і благодійниками? Цукрозаводчиків Терещенків, Ханенків, Симиренків, Бродського. Увесь Київ, особливо його центральна частина, де й донині збереглося багато будинків, зведений у ті часи, був побудований на цукрові гроші – це вигідний бізнес, величезні прибутки, адже кожен укладений у справу карбованець давав два, три, а в умілих руках і п’ять прибутку.

Росія, маючи до 100 цукрозаводів виробляла тільки 30 % того цукру, який споживала. Недостачу ввозили ж з України і це влаштовувало всіх. Після розвалу Союзу купувати український цукор і дотувати чуже виробництво Росія відверто не збиралась. Ніякі переговори, ні президентські, ні прем’єрські, ні міжпарламентські результатів не давали, а наші недолугі Кравчук і особливо Кучма, зусиль до збереження галузі не докладали ніяких. Свого часу я був причетний до підготовки та проведення «цукрових» переговорів з Росією. На жаль, ні про цукор, ні про сільське господарство, ні про спільні економічні проекти мови там не було. Українську делегацію відверто зневажали і ставили на місце, а наші намагання пов'язати питання з проблемою Чорноморського флоту піднімались на кпини.

Український цукор впав жертвою відвертої зради національних інтересів. Російська влада, як і російський бізнес бойкотували український цукор, поступово, з року в рік, зменшуючи його закупівлі і замінюючи його поставками в Росію тростинного сирцю з тропічних країн.

Тут знавець може сказати: дозвольте, але тростинний цукор майже вдвічі дешевший за буряковий і ввезення його вигідне.

Відповідаю: так, якщо рахувати тільки цукор. Цукровий буряк потребує ретельного, дбайливого і вартісного догляду, ручної праці, селекції, прополювання, добрив і ядохімікатів. Тропічна цукрова тростина до всього цього байдужа. Вона багаторічна – рубати її можна двічі, а то й тричі на рік, а після дифузіїї, тобто після вилучення з неї цукрового соку, ще й спалювати, економлячи паливо і енергоресурси. Проте спекулянти, ганяючи тростинний цукровий напівфабрикант тисячами тон танкерами через океан, намагаються не згадувати, що цукрозавод в тропіках дає тільки один готовий продукт – коричневий цукор–напівфабрикат, який ще необхідно переробити на білий. А от наш цукрозавод, окрім білого цукру дає ще продукти тваринництва.

Річ в тому, що наш завод переробляє буряки, які після висолодження перетворюються на жом, цінний корм для тваринництва. Кожен цукрозавод – це і тваринницькі ферми, а отже м’ясо, молоко і їх похідні. Але саме це спекулянта і не цікавить. У нього короткі гроші. Проте це повинно цікавити хазяїна, бо його прибуток – гроші довгі.

В переговорах з Росією, ми намагались долучити на свій бік російських цукрових директорів та технологів, адже практично майже всі вони — випускники українських вузів чи проходили у нас практику. Однак ні нас, ні їх спритники з президентських адміністрацій навіть не намагались вислухати. Ми на цих переговорах відверто були статистами.

Пам'ятаю, ми лякали їх тим, що настануть часи і ми будемо вимушені ввозити в країни СНД білий цукор. В це тоді ніхто не вірив — минуло 20 років, і що? Найстрашніші прогнози збулися.

Для цукровиків — це ганьба.

— А як забезпечують себе, наприклад, Німеччина, Франція, Англія чи США?

— Вся бурякосіюча Європа входить до Світової організації торгівлі (СОТ), де, здавалося б, відкриті всі кордони для вільної торгівлі. Але спробуйте наш цукор привезти туди – на кордоні з вас «здеруть» 600 відсотків мита.

У бурякосіючих країнах цукор вважають національним продуктом і чужого їм не треба. Туди навіть цукерки чи інші цукромісткі продукти промисловими партіями ввозити заборонено. Нормальні європейські «націоналісти» свою цукрову галузь готові захищати навіть збройно, відкидаючи будь–які «партнерські» чи «братерські» відносини. Робочі місця на своїй території та наповнення власного бюджету — хіба це не державні і національні інтереси?

Знамениті німецькі сосиски ніколи б не стали символом німецької нації, якби не побічний цукровий продукт – буряковий жом, котрим відкормлюють чисельне поголів’я свиней (та й не тільки їх).

Великобританія цукровий буряк не сіє, а тому має єдиний, найбільший в світі цукровий завод в лондонському порту. Завод переробляє коричневий тростинний цукор на білий. В той же час США, маючи тропічні тростинні плантації, зі 140 цукрових заводів утримують ще й 45 бурякоцукрових. Питання – чому? Адже їм невигідно.

Всі 45 бурякоцукрових заводи в США належать не приватному бізнесу, а державі. Буряк, як сільськогосподарська культура в агросекторі США активно використовується для сівозміни, отримані ж корені переробляють на білий цукор. До речі, вартість цукру з цих заводів дотується виручкою від реалізації жому, як тваринного корму – а отже і держава не в збитках.

Чиновники з адміністрації Кравчука і Кучми дуже полюбляли їздити в США, Німеччину чи Францію для отримання досвіду вирішення «цукрової проблеми». Ну і як вирішили її в Україні – ви бачите. Галузь знищена на догоду торгівельно–митному лобі, яке не зацікавлено у внутрішньому виробництві. Інтереси цього лобі якимсь дивним чином збіглись з інтересами знищення і приниження такої української «націоналістичної» галузі, як цукрова промисловість – адже це 1,5 млн. робочих місць переважно на селі, це споживання «некатегорійної» (та, що не йде на експорт) продукції металургії і машинобудування, це розвиток української глибинки, її інфраструктури, освіти, культури, медицини, спорту, національної свідомості…

Головне – це державний бюджет незалежної країни і чим він більший – тим держава сильніша. А якщо ж він малий – з неї можна вити нитки і утримувати її в своєму «русском мирє».

Зараз ніхто не хоче згадувати структуру українського бюджету часів Шелеста чи Щербицького – а дарма, адже 40 % надходжень до нього давала саме цукрова промисловість.

Р. S. В сезоні 1991 в Україні працювало 198 цукрозаводів, які виробили 5,2 млн. т білого цукру і майже 50 млн. т жому.

В 2010 році – працювало 42 цукроварні і вироблено 1,2 млн. т цукру (в т.ч. 450 тис. т шляхом переробки з тростинного) і всього 8 млн. т жому. А ще 300 тис. білого цукру завезено з країн СОТ і Білорусії.

Оглавление

  • ГЕРОЙ НЕДОПИСАНОГО РОМАНУ
  • ГЛИВКИЙ МЛИНЕЦЬ
  • САТАНИНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
  • СПРАВА НА РІДНОГО КУМА
  • ПІДЛЯГАЄ РЕАБІЛІТАЦІЇ?
  • ШПИГУНОМАНІЯ
  • ПІДВИЩЕННЯ ПО СЛУЖБІ
  • ІНДИКИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТІВ
  • ХУДОЖНИК–ВЕРХОЛАЗ
  • ПОГЛЯД З ТОГО БОКУ БАРИКАД
  • ПУТЧ, ПУТЧ, ПУТЧ…
  • ФАКТИ ВІДКРИВАЮТЬ ОЧІ
  • КОЛІР ЖИТТЯ
  • НІ МОГИЛИ, НІ ХРЕСТА
  • СВІДЧЕННЯ ЖИТЕЛЯ СЕЛА МИКОЛАЇВКА
  • ВІЙНА ОЧИМА МОГО БАТЬКА
  •   І
  •   ІІ
  •   ІІІ
  •   IV
  •   V
  •   VI
  •   VII
  •   VIII
  • ІСТОРІЯ МОЄЇ ФАМІЛІЇ
  • СОЛОДКИЙ ПРОДУКТ З ГІРКИМ ПРИСМАКОМ X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня
  • Регистрация
  • Забыли пароль?