«Притчі»

- 5 -

Коли архонти й жерці довідалися, що він, одвічний мандрівник, наближається до їхнього міста, вони вийшли йому назустріч до міської брами і побажали йому щастя, і вславили його, і змастили йому голову олією, й увінчали плющем, і обвили його довге чорне волосся білосніжним руном, і освятили, і ось, наче один із тих, хто призначався до жертви, у пурпуровій мантії й золотих сандаліях, переступив він міську браму, і здивовані люди, що юрмились на вулицях, почали кидати йому під ноги просто у пилюгу троянди і встилати йому дорогу великими барвистими килимами, і на все місто сяяв храм та його колони, що здіймалися до небес. Його мудрість, гомоніли в народі, така сама велика, як любов і смерть, що їх посилають боги; його серце — чисте і супокійне, як серце переможця на полі бою, хоч у його очах, казали, палає вогонь невтоленних пристрастей і бажань. У німому мовчанні застигли люди, мовби на полотні, в нетерплячому очікуванні його слова, і тоді хтось із юрби, якийсь убогий сіромаха, звернувшись до сусіда, тихо мовив:

«Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!» Ніхто йому не відповів, бо і народ, і архонти, й жерці нетерпляче чекали, що скаже він, і стояли, наче закам'янілі. Та він почув ті слова: «Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!» І йому здалося, наче чужа рука увійшла в його голі груди, схопила за серце, й воно забилося нестримно і гучно, й імла густою пеленою заволокла йому зір, і в очах запекло й закололо, і розум йому затьмарився. Він не бачив більше юрби і її німих допитливих очей, і не знав, що далеко внизу залишилася брама і вежа, і білі стіни міста, і не чув, як каміння під його золотими сандаліями гуркоче на крутій безлюдній дорозі і як холодний гірський вітер шарпає складки його пурпурової мантії. Тільки далеко внизу, глибоко під землею, в скелях він бачив вогонь, а вгорі — палаюче жерло вулкана, і йому здалося, що хтось міцний і мовчазний веде його вгору, туди, до темної брами щільного вогню. Гарячий дим опалив йому повіки й довге чорне волосся, він скинув з ніг золоті сандалії, скинув з умащеної голови вічнозелений плющ і білу пряжу руна, і зірвав із себе пурпурову мантію, і тіло його, легке і голе, полетіло у палаючий вічно вогонь.

Душа

Коли великий цар Фрігії Кандаул брав собі за дружину Нісію, її батько, чаклун Гіг, подарував доньці перстень, що мав дивовижну властивість: тільки-но Нісія повертала в ньому рубін донизу, як робилась невидимою.

- 5 -