«Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга»

- 3 -

На щастя, пацюки майже не звернули уваги на крихітних чоловічків. Тільки деякі з них глипнули на фургончик гостро і ненависно.

— У них розумні очі, — відзначив Мохобородько.

Нарешті й Муфтик спромігся аж на ціле речення — од початку до кінця:

— Немає нічого жахливішого, ніж злий розум.

Тим часом зграя пацюків дісталася до житнього лану й поступово зникла в ньому.

— Куди вони сунуть? — уголос подумав Мохобородько. — Куди вони тягнуть свою здобич?

— Звісно куди — в руїни палацу! — несподівано й радісно вигукнув Півчеревичок, і його лице просяяло. — Адже це — пацюки мого дитинства, розумієте?

Мохобородько і Муфтик нічого не могли збагнути й запитально втупилися у Півчеревичка.

— Тепер мені все зрозуміло, — запально вів далі Півчеревичок. — Ох, любі друзі, ми прибули на землю мого дитинства! Як часто я подумки бродив ось цими стежками і нарешті завітав у рідні краї! Адже я тут народився і виріс, грався і мужнів. Просто дивовижно, чому я одразу не впізнав своїх рідних місць.

— Але чимось все-таки вони тебе вражали, — нагадав Мохобородько.

— Так-так, — кивнув щасливий Півчеревичок. — Я щось відчував незвичайне. Ох, дитинство, золоте моє дитинство! Як непомітно ти проминуло! Ох, дитинство, таке близьке й таке, на жаль, далеке…

- 3 -